Том 12 - Леся Українка

учителя — «et tout le reste est de la litterature» 123. Можете бути певні, що моя душа ніколи не жила «в домі Хусовім», інакше вона б давно вмерла. Щодо Оксани, то життя давало більше натяків на її драму, але ж тільки натяків, і тут більш, ніж де, приходяться слова Sainte Beuve: «Le drame c’est une exageration a propos» 124; суб’єктивне в ній є, але остатні роки тут мало винні (хіба тим, що не змінили нічого в сьому напрямі), і 10, і 15, і 20 літ тому вона могла б з’явитися на світ, хіба тільки трохи в іншій одежі (єсть навіть один подібний невикінчений план, що належить, здається, до 1895 p.). Бачите, яка то химерна штука, тая суб’єктивність?.. Ключ до неї ось який: я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завждп). А крім того, згадайте: «Brightest in dungeons, Liberty, thou art» 125,— давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась тазже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (та-

ких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий^для гарту. Одна моя знайома — жидівка-сіоністка,"“людина дуже нещасливого життя — так відповіла на дивування приятелів з її одва-ги в прийманні всякого нещастя: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж се не мудро мовлено?..

Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього.

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює,— може ж, се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане»,— знаєте?)...

Ваші слова на тифліському пероні я добре чула і думала: «Навіщо ся щира людина так мучить себе самохіть?» Я й тепер не тямлю, що саме заважало нам тоді частіше та довше бачитись? Невже посміхи Ваших тодішніх приятелів над нашою приязню? (Ви щось говорили мені про те в Тифлісі). От уже можу сказати, що до того преславного пана «Qu’en dira-t-on» 1 мені тоді (та й завжди) не було ніякого діла, тим більше що він ніколи не надгороджує за подавані йому жертви. Ну, та то вже tempi passati 2, а тепер Ви мусите колись приїхати до мене, власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то звичайно. Я думаю, Вам не буде у мене погано; правда, я не маю ні «жовтогарячих килимів», ні «кубка з яшми», щоб Вас пригостити, але ж зате коло мене немає «Хуси», а єсть добрий та уважний друг, що вміє шанувати і моїх приятелів, і мою приязнь.

Нащо думати про катастрофи, дорогий товаришу? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть. От я запрошую Вас у гостину, а чи одміряно мені стільки життя, щоб я могла «дочекатися того святонька»? Правда, берлінське «світило» одмірю-вало мені 15—20 років, але 5 уже минуло з того часу, остатні 5, може, будуть такі, що й до життя мало будуть подібні, отже, лишається 5—10 років більш-менш порядних, а коли й далі ми будемо так, як досі, бачитися «що

5 років по 3 години», то скільки сѳ вийде — підрахуйте самі. Об тім, я можу прожити стільки, скільки Побєдо-носцев, на злість усім світилам,— я ж, кажу Вам, страх уперта. Поки що я тепер маюся незгірше, як Ви мене бачили. Але се відколи настала суха осінь (се ж тут найкраща доба). Літом було гірше, бо все йшли дощі, а раз був і дуже гострий напад, але не довгий. Зимою навряд чи буде добре, але в Єгипет я з доброї волі не поїду, хіба родина витягне силоміць. Досить уже з мене блукання світами, та й радикального воно нічого не дає,— от собі латани-на... Треба було в Єгипті вродитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя — се що я зросла у волинських лісах, решта все тільки логічні наслідки. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!). Се, властиве, ein Marchendra-ma по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись. Чи Ви знаєте, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони? А от досі не одважувалась писати! Ну, годі, не можна Вам стільки дряпанини читати. Коли хочете, буду писати до Вас на машині (маю її і часом пишу), але, може, Ви сього не любите? Будьте здорові.

Ваша товаришка Л. К.

221. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

27

9 листопада 1911 р. Цулукідзе 19-^-11

Любая Лілеєнько!

Будь ласка, віднеси оці всі рукописи (крім свого, звісно) до «Вісника». Се я тому поспішилася їх виготовити тепер, що в їх там у «Віснику» з осені визначається черга на прийдешній рік, то не хочеться мені знов, так як з «Руфіном», діждатись аж до остатньої черги, бо в тім, крім моральної, є ще й матеріальна невигода. При тім передай мою просьбу тому, хто там теяер править редакцією, щоб, як будуть друкувати дрібніші речі (їх є три, а одна велика), не друкували більш як по одній, на книжку. При тій спосібності забери «Руфіна і Прісціл-лу» (рукопис) і прилучи до того архіву, що є в Кам’янці; колись, може, сей рукопис буде потрібний, як буде нагода видати сю річ з непопсованим текстом, на що я не трачу надії.

Мені дуже прикро, що