Том 12 - Леся Українка

затримай з їх, скільки треба буде, щоб зробити мені, якщо се можливо, одну орудку. Я чомусь думаю, що в Катеринославі повинно бути добре натуральне масло (там же німців багато довкола), коли се справді так і коли тобі не трудно його купити (ти ж, певне, й собі купуєш), запакувати і відправити сюди, то я буду тобі дуже вдячна за таку посилку, бо ми тут дуже мучимося з сим продуктом — дорого дуже (65—80 к. фунт), та ще й фальсифікате до того очевидна. Тим часом мені наказано його їсти, та й Кльоня без його бідує. Коли пошлеш поштою, то адресуй просто сюди, але тоді посилка має важити не більш 7 фунтів, інакше дуже дорого вийде. Коли ж «товаром большой скоростью» (як багаж), то тоді можна й більше (хоч х/2 пуда), але вже сюди залізниця не йде, то треба в Кутаїс «на пред’явителя», а сюди тільки накладну послати. Як буде тобі вигодніше і менше клопоту, так і пошли. Тільки, звісно, якщо у вас місцевого масла не продають, а тільки в магазинах (наприклад, фірми Чичкіна абощо), то моя просьба відпадає, бо таке масло і тут є.

З нашим поворітним переїздом у Кутаїс поки що нічого не чуть (либонь, і масло доїде, поки те буде), та вже до нового року навряд чи що буде. Тепер якось роботи у Кльоні поменшало, то є просвіток якийсь, а то аж розпач брав.

Сей лист, певне, застане тебе вже не саму, а з гостями — родиною, то се, що маю тепер сказати, нехай^пригодиться на пізніше: навіть самотою та в своїм краю не може бути так непривітно, як із близькими людьми, та на чужині; бо там у тебе кожен твій крок, кожне слово може комусь і чомусь на користь бути, та й до тебе кожна чужа людина по-рідному заговорить, а тут... ні собі, ні людям.

Боюся тільки, що Кльоня ще не видержить справжньої зими (він і тут навіть малий холод погано переносить), а то б уже напосідалась, щоб вертатись «на тихі води»,—

зо мною нехай би було, як було, бо вже обридло «стикатися»...

Бувай здорова, золотесенька. Коли Михальові нетруд-но і не марудно, то, може, б він мені щось написав або намалював, а то я скучила за ним. Цілую міцно тебе, Михаля і хто є з родини при тобі.

Твоя Леся

Кльоня і Феоктиста Семенівна вітають тебе.

223. До О. П. КОСАЧ (матері)

2 січня 1912 р. Цулукідзе 20/ХІІ 19Н

Люба мамочко !а

Саме сьогодні я зібралася до тебе писати, як отримала твого листа, що дуже втішив мене і сам собою, і своїми прилогами. Авжеж, таки й прилогами — не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось, і окрім ближчої родини та приятелів, часом уважно читає мої, мовляла п[ані] Русова, «ковані» речі, мене радує, бо часом мені здавалося, що драми мої належать саме до речей «хвалимих, але не читомих» (Русова, наприклад, н є читала нічого, рецензуючи). «А вже ж годі заперечити», що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай, однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, і успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше що я його не сподівалась чогось. Мені здавалось, що ти не похваляєш такого стилю (ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалось, що й «по существу» ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась). А я таки сама «нерав-нодушна» до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша. Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом

3 маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка.

І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сеє очарування передалось і Кльоні — він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини,— мені аж чудно... А от досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти «Marchendrama» — «драма-феєрія» те, та не те. Як би його сказати? «Драма-казка» чогось незграбно, правда? І ще буде досада, як насадять помилок друкарських. Писала я їм ще недавно про се, та мала надія. Quand on esthete, c’est pour toujours 1 (це про коректора).

Якби мені не сором нав’язувати тобі ще лишню роботу, то просила б тебе продержати ту коректу, бо я їм нікому не вірю, з їх там ніхто нічого в тих розмірах не тямить. Вже на сей раз я прошу тебе зовсім щиро зважити, чи се для тебе не утяжливо, і якщо ні, то таки буду просить се взяти на себе. Коли треба, напишу їм про се, хоч думаю, що досить, коли б ти сама їм се переказала (тільки хай вони там самі теє своє «і» проставлять, бо се вже дуже марудно).

Тепер же і я тобі щиро і спокійно скажу. Коли тобі подобається «Королівна», то візьми її у «Рідний край». Коли я одразу її тобі не призначила, то се тому, що думала — по аналогії з попередніми моїми середньовічними мотивами,— що вона тобі не сподобається; те ж саме відноситься, і до «Хвилі» — я зовсім згоджуюсь з твоїм присудом про неї, доказ тому, що вона три роки ждала посилки до друку (писана ще в Євпаторії). Тепер послана більше на доказ того, що й «старі» поети можуть, коли хочуть, «дзеньки-бреньки» писати, і писати їх раніше, ніж той великий приклад подали «молоді», та