Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

деякий час поліпшала, але ж, власне кажучи, для тих, хто дивився очима не звичайного обивателя при державному кориті, ці справи лічитись ліпшими не могли. Київський бій виявив все це гаразд. Армія розпадалася, аж доки не докотилася до Любара-Чорториї, де Волох остаточно наніс ніж у спину частинам армії, що складалася з найкращих лицарів України. Не стану згадувати докладно, як на Уманщині Волох, Ліневський, Дерещук та інші крикуни "болбочанівської зради" нападали на наше військо, грабували його та найкращих вояків розстрілювали, то були найприкріші хвилі життя нашої армії. У важку хвилю такого її життя прилучився я до Запорожців, серед яких перебував до з'єднання з фронтом, хоча ж офіційно я рахуюся зрадником України та поза законом. В час нової доби відбудови України, коли голос правди та палка любов до рідного краю покликає всіх його синів, хто тільки здібний стояти вище шкурно-посадної політики, я не можу спокійно перебувати в стороні, бо тоді я був би по почуттю свого серця дійсним зрадником, а тому я звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії. Для вирішення справ про зазначену діяльність я прибув від Запорозького Корпусу до уряду УНР. Полковник Гавришко Микола". З архіву сот. Стапана Цапа. Згідно з заміткою переписувача сот. Цапа, лист з датою 28 травня 1920 року був опублікований в "У.С.", ч. 46, ст. 6. Правдоподібно, що мова йде про газету "Українське Слово", що видавалася в Берліні з 1921 до 1923. ">[24 * **]

В дійсності, зустріч делегатів з Головним Отаманом відбулася вже після арешту, бо навіть в цитаті сказано, що "Болбочана і Гавришка віддано під суд".

Б. Мартос, мабуть, свідомо перекручує факти, коли пише, що Дорошенківці були "улюбленим полком Болбочана". Після реорганізації Корпусу в Запорозьку Групу, полк ім. Дорошенка і полк ім. Хмельницького входили до складу 6-ї дивізії, якою командував полковник Олександр Загродський. Полк. ім. Дорошенка під командою хорунжого Литвиненка в той час "був поповнений повстанцями — недисциплінованим елементом із змінними поглядами, В загальному, 6-та дивізія була без питомних рис ціпкої, міцної, певної військової частини, з котрою можна кинутись, як кажуть, в огонь і воду".[25 *]

Про дальший перебіг подій розповідає полковник і. Дубовий, котрому довелося у числі перших почути про другий арешт українського полководця. "Вранці 10-го червня 1919 року довідалися ми про цей сумний вчинок і разом одержали наказ виступити на фронт проти ворога, що наступав від містечка Колибань. Того ж дня 2-й ім. гетьмана Мазепи полк виступив у напрямку Колибань, Березівка і вступив у бій". Зрозуміло, що полковника Дубового, як і решту командирів-патріотів української армії, чергова підступна акція проти Болбочана вивела з рівноваги.

"І на цей раз тяжко було рішити: чи йти разом всіма полками на Ставку, розігнати всю наволоч, звільнити полковника Болбочана й зробити лад у тому безладдю, що творилося в Кам'янці на Поділлю, чи відбити ворога? Ми вагалися… Переважала думка-виконати наказ, і Запорожці виступили проти ворога.

Але справа полковника Болбочана була втрачена. 13 червня прибув до Проскурова слідчий… і всі ми були закликані на допит. На допиті всі командири пояснили, що справа була законна, бо Державний Інспектор мав право усунути і призначити командира Корпусу".[26]

Однак не допомогла в цій справі ще одна спроба старшин Запорозької Групи, які 15 червня 1919 року вислали уряду Б. Мартоса наступного листа-постанову:

"Ми, Запорожці, по старому історичному звичаю обрали командуючим нашого старого Запорожця отамана Болбочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано без жодного пояснення причин.

Коли в Кременчузі заарештовано отамана Болбочана, ми спокійно чекали правдивого суду, якого й досі не було, й отамана Болбочана замість повернення його до Запорожців, де він так багато працював над збудуванням військової дисципліни і боєвої міцности, якої ви маєте змогу бути свідком, зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої бажання і тверду волю про повернення отамана Болбочана до Запорозьких військ, над нашими старими традиціями наглумилися: юрба п'яних розбишак увірвалась у будинок розположення Запорожців і захватила нашого старого Запорожця.

Повне розуміння загальних державних справ утримало нас від кровопролиття. З болем в серці та ненавистю до тих кіл, що руйнували Україну й досі продовжують руйнування, ми виступаємо вперед, щоби бити нашого ворога-грабіжника, давши вам повну змогу опам'ятатися! Ми доказали, що дисципліноване регулярне військо проти уряду не йшло і не піде! Ми доказали, що із-за персональних справ пролиття крови не бажаємо! Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого боку цього не було, та й немає для цього жодної рації тому, що ми твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а тому зазначаємо, що життя Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР. Тому ми заявляємо, що наше Запорозьке військо стоїть за збудування міцної держави, яка захистила б людність її від зовнішніх оточуючих ворогів.

В цей час політики якої-небудь окремої партії чи особи як правої, так і лівої, бути не може. Вся людність України мусить прийняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому отамана Болбочана ніхто не має права одірвати од нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот і заплямованість його честі не доказана.

Хай буде над ним гострий контроль, але працю продовжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверджуємо".