Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду; я навіть номера полків і прізвиська більшовицьких начальників доносив; донесення про це посилалися кожнодневно. Один раз, коли хтось з старшин Генерального Штабу, здається генерал Блонський, від імени Директорії виказав недовір'я, я не стримався і відповів: "Ви тоді повірите, коли Ленін на білому коні приїде до Києва".
Я знав, що Лівобережної України не утримаю, і коли Директорія приїхала до Києва, на засіданні в Генеральному Штабі це підкреслював і просив допомоги негайно, але дисциплінованими частинами, не повстанців — просив 3–4 полки. Головне Командування обіцяло дати цю допомогу Галичанами через 2 тижні, а деякі частини негайно (панцерний потяг, легку батарею та ін.) Я обміркував свою справу і рішив, що 2 тижні я не зможу утриматися. Пройшло більше, як два рази по 2 тижні, а я ніякої допомоги не получив, окрім панцерного потягу і то через три тижні, без гарнізону і легкої січової батареї, з котрої користи не було, бо сам командант батареї з батареєю утік після того, як довідався, що я наказав віддати його під суд за невиконання бойового наказу. Перед тим, як мав здавати Полтаву, з Києва вийшла Січова бригада, казали до мене: всі ми зраділи, зібрали останні сили і відбили ворога від Полтави, але прийшли Січовики з самостійним завданням, абсолютно не визнавали мене і моїх наказів, і навіть ніякого зв'язку не хотіли зі мною тримати. Виявилося, що вони мають самостійну задачу іти на Харків, не підлягаючи мені; добре, хай буде так, тоді я мусів би їм підлягати, бо в кожнім бою повинен бути один старший начальник, а цього не було зроблено — не розумію, чому: чи Головним Командуванням навмисне було так підстроєно, чи то зроблено по нездатності керівника, Нарешті получилося, що Січовики стояли на північ від Полтави і не хотіли мені допомогти в той час, коли мої люди вмирали обезсилені. Один раз, здається, курінь Січовиків взяв участь у бою в Полтаві, але скоро відійшов; ми більше їх не бачили. Чув я, що Головне Командування випустило повідомлення, що Січовики Полтаву повернули — то була провокаційна брехня! Ніякої допомоги від Головного Командування я не мав, а тільки руйнування моєї справи і війська. Декілька разів старшини і козаки Запорозької дивізії, Харківського Слобідського полку і полку Кармелюка казали мені: "Пане отамане, хоч би тиждень відпочити в резерві і ми знову будемо гнати ворога". Люди цих частин часто умлівали на постах від переутомления, але зібравшися з останніми силами, йшли умирати в нерівних боях з більшовиками.
З селянами ніколи ніяких непорозумінь не було. Чув, що обвинувачували мене в тім, що Штаб носив російські погони — неправда! Потім обвинувачували, що Штаб носив українські погони — не тільки Штаб, але всі старшини й козаки Запорозької дивізії, також полки Кармелюка, Харківський Слобідський і ін., що були уведені в українській армії; наказу від Головного Командування зняти погони не було. Обвинувачували суворо, що під час повстання і потім моє військо не начепило червоні розетки під уведені законом кокарди — так, але червоний колір є емблема нашого ворога-більшовика, а у нас є національний колір. Червоні розетки, то, безумовно, був компроміс уряду з більшовиками і вносив в армію тільки руїну.
Обвинувачували, що 120 мільйонів я украв і хотів тікати на Дон — чи варто мені в цьому оправдуватися? Краще я попросив би Державного контролера, аби він затребував від Ради республіканських міністрів звіту в тих 120 мільйонах, котрі відобрали в мене… Отаман Симон Петлюра сказав представникові дивізії сот. Н. Авраменкові. що я обвинувачуюсь у тім, що їздив і жив у сальон-вагоні, а це не демократично; на це не находжу навіть потрібним що-небудь відповідати.
Багато всяких обвинувачень, збудованих на абсолютній провокації, піднімалося проти мене, але офіційно я й до цієї пори нічого не знаю, не знаю, яке пред'являється мені обвинувачення. Слідства ніякого не ведеться. Я весь час шукав права, я весь час вірив, що є люди, котрі не загубили совість і мають громадянську відвагу просто подивитися на мою справу. Ніхто до цієї пори не хоче уявити собі, що якби я був зрадником, то ніколи не виступив на повстання, а спочатку став би на той шлях, який мені був потрібний, і вкупі з німцями все перевернув би верх дном. Судьбу повстання рішив я, у мене була найсильніша військова сила на Україні, найславетніші бої велися мною, найбільше святих героїв було в моїх полках, але ми в той час про себе не писали, не кричали про себе, залишили це на після, бо ми знаємо, що в бойових обставинах завжди про себе кричать і пишуть тільки ті, котрі нічого не роблять, котрі подвигів не мають і утворюють їх рекламою. Я ж особисто за славою ніколи не гнався. Тепер я домагаюся суду і публічної реабілітації, домагаюся заарештування і віддання під суд заарештувавших мене або допомагавших цьому — значкового Волоха і всіх старшин Гайдамацького полку, окрім цього — військового старшину В. Тютюнника Вірка і всіх тих осіб Головного Командування, котрі благословили мій арешт. Також прохаю розібрати той трус, котрий робився з 26 на 27 січня, задовольнити мене по моєму рапортові відносно трусу і передати суду винуватих. Ніяких великих посад я не хочу, а прохаю Вас повернути мене до моєї дивізії і дати змогу битися з ворогами України. Дивізію прохаю виділити із складу Запорозького- Корпусу в окрему і придати до неї всі ті частини, котрі, хоч і не входять до її складу, але котрі я будував, або з котрими мене зріднила бойова праця, як-то: полк Кармелюка, Харківьский Слобідський полк, Запорозький інженерний курінь, Запорозький авіаційний відділ. Республіканський важкий дивізіон і кінногорний дивізіон Алмазова. Всі документи залишилися при штабі армії, про судьбу котрих я не знаю. Чекаю права, як можна швидше, бо мій обов'язок перед Україною кличе мене до зброї.
Отаман Болбочан".[7]
Сот, Степан Цап цитує документ,
