Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Як Ви подивилися на мене, як я одверто требував згоди з Антантою й негайної допомоги французькими військами! Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержував. Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації, Ви думали і думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну.

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам — більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемокра- тичними., Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до ''єдиної Росії".

Ви вважаєте мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою, настоював просити у французів допомоги — все одно, без цього не обійтися, але чим скоріше, тим буде краще. Але Ви всі не маєте громадянської відваги про це відверто сказати, Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром, анархією і може зовсім згоріти — Вам байдуже…

А коли наступить уже зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон. Нарешті, можу тільки подякувати Вам за ту "нагороду", котру я получив від Вас за 16 місяців активної праці.! требую від Вас реабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, речей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

Отаман Петро Болбочан 10 лютого 1919 р. м. Станіславів. (Г)отель "Уніон".[2]

В той же день полковник Болбочан вислав ще один рапорт Директорії:

"Голові Високої Директорії.

Від бувшого Головнокомандуючого Українським військом Лівобережної України Отамана Петра Федоровича Болбочана.

Рапорт:

Прохаю Високу Директорію звільнити мене від військової служби в одставку по хворости і по сімейним обставинам з правом і преїмуществами, присвоєними моєму рангові і посаді.

Почав я службу в Україні командантом пішого полку 22 листопада 1917 р. Якщо буде призначена пенсія, прохаю розпорядження робити перевод на одеське казначейство.

Отаман Болбочан.

м. Станіслав, 10 лютого 1918 р."[3]

Як пише сотник Цап, "цей рапорт возили старшини Письменний з Дзюбою до Вінниці. Рапорт був залишений без відповіді".[4]

Того ж місяця полковник Болбочан також звернувся до військового міністра:

"Запорозька II Республіканська дивізія і деякі другі частини Запорозького Корпусу, для організації котрої мною вкладувалися всі сили, дивізія, кадр котрої складає елемент національно військовий і абсолютно здоровий, з моїм відходом від Запорозького Корпусу, безумовно, розпадається. В Українській Армії немає частини з таким кадром і дивитися на цю справу спокійно буде преступно перед Україною. Я, як патріот і військовий чоловік, котрому дивізія рідна, звертаюся до Вас, Пане Міністре, котрому всі мої кровні частини вірять также, як і мені, спасти дивізію. Виведіть її зі складу Запорозького Корпусу і поставте в глибокий резерв для відпочинку й організації, бо інакше, після авантури, проробленої зі мною, з дивізії цеї толку не буде під керуванням Волоха, котрий задався метою зруйнувати дивізію і вибити з неї той дух, котрий зміцнювався в національній боротьбі. Другого чекати від нього, Волоха, і не можна; людина він необразована. дика, з унтер-офіцерів і підпрапорщиків… Начальником дивізії можна пропонувати визначити полковника Дубового, або полковника Цилюрика. Чужий нічого не зробить, бо традиції 2-го пішого Запорозького полку сильні, уся Україна знає його по героїчній боротьбі.

До складу дивізії прохаю включити всі ті частини, котрі формувалися при допомозі кадру дивізії,— зразковий курінь пішого полку ім. Івана Сірка, важкий і кінно-гірський гарматні дивізіони, інженерний курінь, залізничний курінь — ці частини не входять до складу дивізії, а просто при Корпусі. Підкреслюю, дивізія з самого початку своїх корінних частин, себто з 15 січня 1918 року, веде безперервну боротьбу і ні разу не була на відпочинку, Бажано було би поставити дивізію в районі

Жмеринка-Межибуже-Проскурів. Звертаюсь до Вас, бо більше ніхто не зверне уваги на цю справу, а я маю моральне і службове право постояти за ці рідні мені частини, котрі, завдяки дешевим авантюристам-кар'єристам, поставлені на грунт розвалу.

Отаман Болбочан".[5]

Як зазначає сотник С. Цап, рапорт був написаний і висланий з м. Станіслава військовому міністру Олександрові Шаповалу. "Весь час, — пише далі сотник Цап, — Болбочан старався допомогти своїм частинам, чим тільки міг, Шаповал залишив рапорт без відповіді". На бажання Болбочана приїхати до нього особисто. Шаповал відповів телеграмою:

"З одержанням цього Вам належить вирушити через штаб фронту в Підволочиськ до мене до Вінниці в моє розпорядження. Ч. 129, 17.11.1919.

Тернопіль. Міністр військових справ отаман Шаповал".[*] Одначе ситуація мусіла несподівано різко змінитися, бо вже наступного дня Шаповал вислав іншу телеграму:

"Телеграму мою, черга 129, про