Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

не винуватий і ніяких обвинувачень проти мене і' мого штабу немає, а на ті обвинувачення, котрі приватно доходять до мене, як чутки і провокаційні інсинуації, я рахую своїм обов'язком і достоїнством не відповідати і не захищати себе від тих вуличних дрібних нападок, котрі на мене сипляться. Можу звернути увагу тільки на те, як я уже вище зазначив, отаман Коновалець 21 січня увечері по дроту сказав мені, що нічого йому не відомо відносно розпорядження про мій арешт, а на самому ділі недавно мені говорив сам старшина Сушко, що він. Сушко, одержав наказ арештувати мене ще за тиждень до мого арешту, але він відмовився виконати цю операцію. Старшина Сушко підлягав от. Коновальцеві.

Прохаю Військовий Суд розібрати мою справу і вияснити, за що я був заарештований і притягнути до відповідальности винуватих в цім, бо ніякої вини за мною немає, а я до цієї пори не знаю точно, кого вже мені притягнути до відповідальности за всі провокаційні інсинуації?

Консеквентно тільки знаю, що керував і санкціонував арешт орган Головного Командування на чолі з найвидатнішими військовими керівниками того часу: там і отаман Петлюра, отаман Коновалець і отаман В. Тютюнник, багато знає, а може не тільки знає і старшина Чайківський, і багато других. Не Г оловного Командування бувший комісар Вірко багато старався в підготовці грунту для арешту всякими брехнями?

Прохаю Військовий Суд передати Суду за розбишацький трус, котрий робили з 26 на 27 січня 1919 p., отамана Коновальця, старшину Чайківського, видавшого ордер на трус, і всіх винуватих в цім, а також домагаюся повернення мені 90 000 карбованців і всієї зброї — срібляна шабля, самопал великий, "мавзер" з набоями, середній "бравнінг" і "наган", а також жалования по посаді з січня місяця, Прохаю Військовий Суд притягнути до відповідальности В. К. Винниченка за провокаційні інформації на Трудовому Конгресі.

Вірю, що Військовий Суд вияснить всю мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військового проходила на очах всього українського народу, починаючи з листопада 1917 р.

Більше нічого не можу сказати відносно арешту, хай останнє доповнять отаман Петлюра і його співробітники. При цьому прикладаю копії двох докладів з фронту, котрі випадково, тільки дві залишилися у мене, крім цього прикладаю рапорт військовому міністрові ч. 7 і 8 і копію рапорту голові Директорії за ч. 6. Всі ці документи прохаю прилучити до мого діла.

Показане писав власноручно в присутності військового слідчого.

Полковник Болбочан, Станіславів".[8 *]

В той час, коли полковник Болбочан шукав справедливості, загальна ситуація на Україні постійно погіршувалася. Спроби уряду УНР порозумітися з представниками Антанти виявились безуспішними, бо українські збройні сили не мали належного успіху, щоб зацікавити Антанту Україною і тим самим нейтралізувати її прагнення відновити велику Росію. Відчуваючи безнадійність дальшої боротьби, "чимало вояків покинуло ряди нашого війська", — пише. колишній прем'єр-міністр Б. Мартос. Одначе як партійний діяч, він подає зовсім іншу причину такої ситуації, мовляв, вони не погоджувалися з політикою прем'єра С. Остапенка. Далі він пише таке: "На станції Здолбунове я довідався про надзвичайно невідрядне становище нашої державности: багато міністрів з уряду С. Остапенка перебували невідомо де; серед вояків і навіть серед командного складу було велике незадоволення діяльністю уряду, а зокрема, невдачею переговорів з представниками Антанти; на нараді з тодішнім начальником штабу Дієвої Армії я почув від нього, що відсутність членів уряду деморалізуюче впливає на військо…[9]

Хоч уряд "правого" С. Остапенка замінив 9 квітня 1919 року "лівий" уряд Б. Мартоса, в основному ситуація не змінилася ні на політичній арені, ні на фронті. Виснажені українські війська, не зважаючи на рішучий опір, продовжували відступати. Більшовики зайняли Кам'янець і Вінницю.

З огляду на таке становище в країні, можна повністю погодитися з твердженням, що полковник Болбочан, перебуваючи в Галичині не то на засланні, не то на виганні, тяжко переживав і особисту, і національну трагедію. Як пише полковник Олександр Шаповал, під час відвідин "я помітив, що Болбочан почав губити душевну рівновагу, спостеріг у нього сильне нервове подразнення".[10]

Другий арешт

В Галичині, куди вислали полковника Болбочана, на той час перебували представники різних українських політичних партій, включно з тими, що були незадоволені політикою Директорії і керівництвом Головного Отамана Симона Петлюри. Таке незадоволення виникало не тільки з чисто політичних міркувань, але також із зростаючого внутрішнього хаосу. Тому цілком зрозуміло, що деякі політичні кола почали розглядати можливість, як це знаходимо у спогадах Б. Мартоса, проведення змін у складі Директорії, при чому з конкретною розстановкою постів, "Головою Директорії вони хотіли зробити д-ра Є, Петрушевича, а Головним Отаманом — П. Болбочана. Соц. — самостійники, хлібороби-демократи та деякі соц. — федералісти після оскілковщини повтікали до Станіславова…