Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
"…Уряд УНР доходив до. свого кінця: не було набоїв, ліків, території і він сам перебував у залізничному вагоні в Тернополі. В Тернополі було ухвалено послати брата Андрія до Чех, "щоб закупив все, що можливо. Брат узяв у дорогу й мене. На другий день ми були в Станіславові. Брат мав справи до Галицької Національної Ради і мусів бачитися з політичними діячами, які відбували своє засідання, Засідання затягнулося допізна, а нам переказали, щоб не чекати… Ми пішли з братовою на вечерю до ресторану "Одеса" (давніше "Австрія"). Елегантний ресторан з прегарною оркестрою, з гарно одягненою публікою, не нагадував, що переживаємо трагедію власного народу.
В ресторані, за окремим столом, одиноко задумавшись сидів полковник Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з полк. Болбочаном в Полтаві (1918 p.), але що це був дійсно полк. Болбочан мене впевняла і братова, бо він бував у них у Києві. З братовою ми умовились запросити полковника до свого столика на склянку кави, Я підійшов до нього і він зразу впізнав мене; пригадали собі полтавські події, поділилися пережитими враженнями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть на вигнанні,— це я дізнався потім з його балачок. Я звернувся до нього: "Пане отамане! Як же ви сидите в ресторані, слухаєте музику, нічого не робите, а зараз на фронті всяка військова людина цінна, а ви були б золотом під теперішню хвилину, за вами щастя й успіхи, пригадайте Полтаву, Чернігівщину, Херсонщину — та Болбочан — орел України! Я кріпко вірю, що ви вивели б нас з цього кутка державної смерти".
В такому тоні мовила до нього і братова. Він задумався й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: "Мене не хотять партійники, а найбільше С. Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, а в таких обставинах не має можливости працювати, тим-паче у війську".
"Що було, те минуло, — кажу йому, — Я піду до Петлюри, просити за Вас, він полтавець-земляк. Він добре знаний мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати йому вашу необхідність в армії…"
Балачка затяглася більше, як на дві години, і нарешті ми умовилися, що полковник прибуде на другий день в 5-й годині вечора до помешкання мого брата. Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилася, бо вже запізно їхати. На другий день у назначеній годині дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин-Запорожців. По вечері йшли балачки про приїзд його до Тернополя, брат запевняв полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає, при кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв у вагонах уряд.
Днів через три я вже бачив Болбочана коло вагонів у Тернополі. Він був у брата, знайомих вийськових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювалися, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…
Одного вечора він зайшов до нас дуже веселий, розказав, що був у Петлюри, що прийняв його чемно, навіть сердечно, мовив, що давно чекав на його…, бо тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисний, бо тепер буде переформування відділів, а коли він поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь військовою частиною на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів-Запорожців. Я зрозумів його смуток! Я був у Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найбільше прислужиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими. Чи знав Петлюра, чи ні, що Антанта заборонила італійському урядові випустити українських полонених з австрійської армії в Італію, і що італійці не допустили ні одного українського представника в цій справі, крім о. Сембратовича і то як священика, що бажає відвідати своїх вірних. Я знав раніше, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (б. прем'єр за Центральної Ради) і отаман Осецький; один з партії с.-р., а другий з республіканських військових; що балачки про поїздку полк. Болбочана це лише балаканина і проволока часу. Я зрозумів Болбочана, що переговори і вся розмова його там мала слушні підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати спішно з Тернополя ближче до фронту".[7 *]
В дійсності, кандидата на поїздку до Італії в справі полонених українців вже було обрано раніше. "В надії на активність і хист Севрюка, — пише Б. Мартос, — Головний Отаман Армії УНР видав 15 лютого 1919 р. Севрюкові уповноваження, щоб він постарався визволити полонених українців і направити їх на Україну".[8] До Риму Олександр Севрюк прибув щойно 20 травня 1919 року і, "практично нічого не зробивши, повернувся назад до прохолодної Швейцарії, а потім виїхав звідти до Відня".[9 *]
Виникає питання: якщо справу полонених українців в Італії вже було доручено О. Севрюкові, то чому Головний Отаман пропонував її полковнику Болбочанові? Тодішній прем'єр-міністр Б. Мартос, як голова уряду, не
