Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Правдоподібно, що наступний рапорт полковника Болбочана був у відповідь на вимогу міністра військових справ:

"Бувший Головнокомандуючий військами Лівобережної України.

5 березня 1919 р. Ns-8.

м. Станіславів

22 січня с. р. в 5 годин ранку в м. Кременчук я був заарештований в своєму вагоні курінним 3-го пішого Гайдамацького полку зн. Волощенком, котрий зробив це по наказу свого командира полку значкового Волоха. По чийому наказу арештував мене Волох, для мене абсолютно невідомо. Вкупі зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово командуючий II дивізією Запорожців і Запорозьким Корпусом генштабу полковник Саліванський. Скільки я не добивався бачити значкового Волоха, чи його заступника сотника О. Загродського, нікого я не міг бачити і ні від кого не міг добитися толку; тільки увечері 22 січня сотник Загродський зайшов до мене, але нічого ясного не сказав. Чув я тільки, що старшини Гайдамацького полку і особливо значковий Волох старалися доказати своїм козакам, що я зрадник, за то і заарештований.

На другий день після мого арешту я був направлений до Києва, де 24 січня посадили мене в № 22 готелю "Континенталь". Ніякого обвинувачення мені не було пред'явлено ні у кого я не міг добитися відповіді на запитання "за що?" Всі відрекалися. всі нічого не знають, а ті, котрі могли би мені дати відповідь, як наприклад п. Петлюра, який жив в N? 21 готелю "Континенталь", Директорія, отаман Коновалець і інші, або ніякої відповіді не давали, або не хотіли мене прийняти, і до мене з них ніхто не хотів зайти, а в ніч з 26 на 27 січня був зроблений ганебний трус на квартирі, де були речі дружини:

1) У моєї родини на Фундукліївській вул. № 62. 2) В Михайлівському монастирі на моїй квартирі і 3) у моєї тітки там-же. Трус був по наказу Осадного Корпусу, відносно чого я подав рапорт.

Всі речі мої і дружини забрані, забрані всі гроші. Старшини-представники Запорозької дивізії теж нічого не могли добитись. Ви наказали подати мені рапорт про мою справу, але про що я буду писати, коли і зараз мені не пред'явлено ніякого обвинувачення, і я за собою ніякої вини не почуваю, бо її не було! Чув я приватно, що обвинувачують мене в тім, що я стояв за згодою з Антантою. Так! Стояв я за цю згоду, бо зразу бачив, що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армії був дуже сильний і цьому весь час допомагало Головне Командування, котре домагалося розложити і мої кровні Запорозькі частини. Казали, що я вів переговори з Добровольцями. Неправда! Добровольці і більшовики приговорили мене до смерти, а в Харкові старшини-добровольці робили на мене замах! Отаман Петлюра мені особисто і по телеграфу передав наказ вийти на переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі. Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, але рахував, що Центральний Уряд зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я не получив, а вдруге, Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію, і я довго з губерніальним комісаром Харківщини п. Тимошенком обговорював, кого би нам послати до Новочеркаська і Севастополя. Нарешті я рішив послати до Дончаків Певного, але він, спочатку згодившись, на другий день відмовився. А перед цим я уже післав телеграму отаманові Великого Війська Донського ген. П. Краснову, в котрій вимагав, аби військо Дончаків залишило Донецький район.

У відповідь получив телеграму від полковника Н. начальника Донського загону, котрий просить припинити бойові дії, надалі необхідно було зговоритися, а післати не було кого. Тоді я послав телеграму значковому Волохові, котрий з Гайдамацьким полком був в районі Бахмут — Яма — Ліман — Нирково з наказом почати переговори з командуванням передового Донського відділу, бо необхідний був вугіль, а далі рішив послати старшин генерального штабу, але Волох навідріз відмовився виконати мій наказ. Скоро після цього Харків був залишений. Командуванню військ Антанти я послав телеграму, копію котрої відправив Головному Командуванню, другу копію передав Нідерландському консулові, котрий сам повіз її до Антанти. Я весь час підкреслював, коли був у Києві (16–19 грудня 1918), що у мене в той час не було людей, котрим можна було би доручити таку справу, як переговори, а доручити хлопчакам я не міг.

Обвинувачували мене в реакційности — в чім вона проявлялася? На це можуть дати відповідь ті, котрі працювали зі мною — губерніальний комісар Харківщини п. Тимошенко, губ. комісар Полтавщини Чижевський, Харківський професіональний союз, робітничий комітет Харкова та інші. Кажуть, розганяв я селянський з'їзд — неправда; кожен з'їзд від мого імені вітали мої представники і давали інформації.

Кажуть, у мене був російський штаб — неправда, бо усі були українці, відповідальні посади займалися старшинами, котрі з самого початку працюють в українській армії (в Запорозькій дивізії) і тільки один був росіянин-полковник генерального штабу, прийнятий мною за 7 днів до мого арешту, але спеціаліст свого діла і чесний чоловік, і другий полковник генерального штабу, присланий мені з Києва Головним Командуванням, теж чесний працівник і спеціаліст. Дай Боже, аби в українській армії побільше було таких старшин як ті, котрі були в моїм штабі — не били би нас так, як зараз б'ють. Всі старшини штабу працювали під моїм доглядом. Вся бойова праця проходила перед моїми очима. Про всі бойові події не пишу, їх щораз обняти дуже важко, скажу тільки, що мене обвинувачували в тім, що залишив Харків і Полтаву; так, залишив, але після упертих боїв. Є такі люди, котрі кажуть, що Болбочан залишив Харків і Полтаву без боїв, то є провокаційна брехня. Казали в Головній Ставці, не дивлячись на мої донесення, що проти мене наступають банди, а регулярних частин нема, то були тільки злочинні люди, котрі так казали,