Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

які Празі доведеться пережити в найближчі роки 67. В 1744 році Фрідріх сам узяв Прагу і знову здав її — на початку Семирічної війни; 1757 року він виграв (250) битву за місто, але був змушений зняти облогу фортеці. Ці облоги й захоплення за декілька десятиліть перетворили Прагу на основний воєнний об’єкт, подібний до Белґрада чи Азова в першій половині століття. Якщо Азов стояв на Дону, на розмитому східному кордоні, а Белґрад на Дунаї був прикордонною твердинею османського Сходу, то Прага стала — і надалі залишилася — найзахіднішим рубежем Східної Європи.

Посмертне видання 1739 року у Франції спогадів Ракоці відображало антигабсбурзькі настрої, що поширилися наприкінці Війни за польську спадщину в 1738 році й передували вибуху Війни за австрійську спадщину в 1740 році 68. Втім, під час Семирічної війни такі настрої стали недоречними, позаяк 1756 року французи й австрійці раптово подружилися проти Пруссії та Англії. Тепер Франція розраховувала на вірність угорських вояків Марії-Терези, а ім’я Ракоці викликало лише збентеження. Натомість ім’я Петра Великого набуло у Франції нової популярності, адже союзницею Людовика XV виявилася російська цариця Єлизавета, Петрова донька. Не дивно, що перший том Вольтерової історії Петра з’явився саме 1759 року, в розпал Семирічної війни.

Петро свого часу сподівався віддати свою доньку Єлизавету за Людовика XV і зробити її королевою Франції. Натомість саме французький посол у Санкт-Петербурзі став душею змови, що 1741 року звела Єлизавету на російський трон. Упродовж її царювання в Росію прийшли французька культура, французька мода, манери й мова. В Росії з’явилися актори та митці з Франції; французький лікар, присланий Людовиком XV стежити за здоров’ям цариці; сюди прибув навіть географ Жозеф-Ніколя Деліль, який нарешті завершив працю над довгоочікуваним атласом Росії, що побачив світ 1745 року. Росія приєдналася до Франції та Австрії під час Семирічної війни і 1757 року вторглася до Східної Пруссії. Вольтерова «Історія Петра Великого», яка з’явилася 1759 року, містила описи козаків у російській армії, що набули несподіваної актуальності, адже тепер козаки стали союзниками французів: «Вони служать в армії як нереґулярні війська, й горе тому, хто потрапляє до їхніх рук» 69. У 1760 році до рук козаків потрапив Берлін, тож російська армія дісталася кордонів Західної Європи. В листі до Вольтера Фрідріх (251) без особливого захоплення відгукнувся про «Історію Петра Великого»:

Скажіть мені, благаю, що змусило вас написати історію сибірських вовків і ведмедів? І що ви можете розповісти про царя, чого немає у «Житті Карла XII»? Я не читатиму про життя цих варварів, мені хотілося б узагалі не зважати на те, що вони живуть у нашій півкулі 70.

Але росіяни були не лише у тій самій півкулі, що й Фрідріх; вони вже були в Берліні. Сам Фрідріх в «Історії мого часу», написаній 1746 року, але виданій з доповненнями 1775-го, пояснював успіхи росіян «незліченністю татар, козаків і калмиків, що були в їхньому війську». «Сусіди» Росії мали всі підстави боятися цих «мандрівних орд розбійників і паліїв» 71. Це й були вовки та ведмеді.

Семирічна війна засвідчила, що Західна Європа й Європа Східна були географічними сусідами. У 1760–1761 роках у Лондоні Олівер Ґолдсміт видав у журналі «Паблік леджер» (The Public Ledger) свої «Китайські листи», які 1762 року ввійшли до книжки під назвою «Громадянин світу». Фум Хоум писав до Лянь Чі Альтанчжі: «Я не можу не вбачати в Російській імперії природного ворога західніших частин Європи». Ґолдсмітові китайці вважали, що Росія перебуває «на етапі розвитку між вишуканістю й варварством, який найсприятливіший для воєнних звитяг», і загрожує «затопити цілий світ варварським нашестям» 72. Цариця померла 1762 року, а її наступник Петро III вийшов із війни проти Пруссії, але натоді Лондон уже знав про географічну поляризацію між східною і західною частинами Європи.

«ЦІ ВАРВАРСЬКІ ЗЕМЛІ»

У 1762 році Джеймс Портер, пробувши від 1746 року англійським послом у Константинополі, пішов у відставку й повернувся до Англії. У XIX столітті його онук пояснював, чому 1762 року Портер не вирушив Середземним морем: «Відчуваючи непоборну відразу до морських подорожей, він відмовився повертатися на фреґаті, котрим прибув його наступник, і здійснив подорож до Англії суходолом — (252) завдання, складність якого наше покоління, зіпсуте вигодами добрих доріг і залізниць, ледве чи може уявити» 73. Як і маршрут суходолом до Росії через Польщу залишав у подорожніх незабутні враження, шлях до Константинополя й у зворотному напрямку був такою ж мірою цікавим, якою і незручним. 1762 року маршрут Портера ускладнила тривала війна, адже європейські союзи часів Євгенія Савойського й герцоґа Мальборо розпалися, а Австрія та Англія виявилися ворогами, тож Портер не міг прямувати звичайним шляхом із Константинополя через габсбурзьку Угорщину до Відня. Разом зі своєю дружиною, двома дітьми (дівчинкою чотирьох років та хлопчиком двох років) і кількома супутниками він вирушив через Болгарію та Молдавію до Польщі. Звідти вони потрапили до союзницької Пруссії, на шляху до Берліна бачили «села, зруйновані та спалені росіянами», а далі їхали через Голландію, звідки нарешті дісталися Англії 74.

Незручності під час подорожі мандрівники намагалися сприймати з гумором. Коли через епідемію чуми в одному турецькому селі подорожнім довелося мешкати в наметах, дружина Портера знайшла собі розвагу, спостерігаючи за одним із їхніх супутників. «Падре Бошкович, — занотувала вона, дуже насмішив нас, метушливо й заклопотано намагаючись облаштувати ліжко і пожитки у найбездоганнішому порядку, котрий тільки можна собі дозволити в нашій ситуації». Потім, коли затримали його багаж, «його хвилювання й розпач дуже нас розважили» 75. Мова йшла про Руджера Йосипа Бошковича, який не тільки розважав своїх супутників, а й був єзуїтським священиком, астрономом-коперниканцем, фізиком-ньютоніанцем з міжнародною репутацією, а також блискучим науковцем-географом. Він народився 1711 року в Дубровніку тодішній Раґузі, звідти походить і його слов’янське прізвище. Батько Бошковича був сербом, а мати — італійкою, у чотирнадцять років його відправили вчитися до єзуїтської колегії в Римі, тому за культурою він був справжнім італійцем. У 1740 році Бошкович став професором математики Римського коледжу (Collegio Romano) і 1744-го постригся у ченці-єзуїти. Після першої публікації 1736 року про сонячні плями він надрукував низку наукових трактатів про північне сяйво, ґравітацію, телескопи, сферичність землі, орбіти планет, (253) ділення дробів тощо. 1724 року папа римський попросив його привернути математичну увагу до такої проблеми, як можливе падіння купола в соборі