Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

землях — і не лише між ісламом і християнством та між православ’ям і католицтвом, а й між різними рівнями релігійної освіченості. Тож Бошкович зміг накидати нетрадиційну карту цих земель, запропонувавши нову, сучаснішу систему відліку, засновану на мові й релігії, яким він приділяв увагу у своєму щоденнику. Згодом ця система координат стане типовою для будь-якої карти Східної Європи, де політичні кордони втратили стабільність ще у XVIII столітті, а складні комбінації етнографії можна було подати лише за допомоги нових конвенцій картографії.

Мандрівники вирушили з Константинополя 24 травня 1762 року. Через два дні Бошкович зауважив татар «з луками і стрілами», що переганяли табуни коней, а незабаром він побачив і караван верблюдів, який прямував до Константинополя 83. Тридцятого травня подорожні приїхали до містечка, чиїми мешканцями, за спостереженням Бошковича, були «здебільшого турки», хоча траплялися серед них і греки. Дім, де він зупинився, видався йому брудним і темним, але найбільше вражало те, що господар пишався ним. «Так багато залежить від браку освіти й ідей, і також правда, що й люди тут відповідні». Пізніше він відвідав будинок місцевого православного священика і виявив, що той «незрівнянно брудніший» 84. Тож не дивно, що його метушня з приводу ночівлі привернула увагу пані Портер, адже він відразу зрозумів, що на його подальшому шляху будуть чинними інші, «відповідні», стандарти цивілізації.

Першого червня, за тиждень після виїзду з (257) Константинополя, мандрівники знову зустріли на своєму шляху татар і табуни коней, а потім дісталися до Канари — першого болгарського села, де їм довелося залишитися на ніч. На думку Бошковича, хати були бідними, але чистими. Можливо, ще більше його здивувало те, що він розумів місцевих селян: «Їхня мова це один зі слов’янських діалектів, як і моя рідна мова, мова Раґузи, тож я розумів дещо з того, що вони казали» 85. Це був рідкісний, майже унікальний для XVIII століття випадок, коли західноєвропейський учений, який мандрував Східною Європою, представник просвіченої цивілізації, через збіг обставин і власне слов’янське походження міг упізнати в тих, кого він зустрічав дорогою, слов’ян і навіть спробувати з’ясувати особливості їхньої ідентичності у звичайній розмові. Виявилося, що інструмент для складання етнічної та мовної карти Східної Європи Бошкович завжди мав при собі, загалом припускаючи існування єдиної слов’янської мови з багатьма діалектами. І цим інструментом виявилася його рідна мова.

Падре Бошкович розшукав у болгарському селі місцевого священика, «молодика двадцяти п’яти років, одруженого і вже з дітьми». Від православних священиків не вимагали целібату, зауважив Бошкович, провівши між собою і молодиком чітке церковне розмежування. «Він народився у цьому селі, — писав Бошкович. — І був висвячений, наскільки я зрозумів, у Константинополі». Невідомо, чи вони зрозуміли правильно один одного, але Бошкович збагнув достатньо, аби дійти висновку, що священик і селяни животіли в цілковитому невігластві:

Його невігластво, як і невігластво навколишніх злидарів, неймовірне. Вони не знають про свою релігію нічого, крім постів і свят, хреста, поклоніння деяким образам (серед яких часом трапляються зовсім жахливі й потворні) та самого слова «християнин». З того, що я міг довідатися того вечора, розмовляючи своєю рідною мовою, а також розпитуючи дещо через перекладача турецькою, яку вони всі розуміють, вони не знають ані «Отче наш», ані «Вірую», ані головних церковних таїнств 86.

Бошкович використав своє знання слов’янської мови, аби підтвердити, що між ним і болгарами немає нічого (258) спільного. Традиційна неприязнь католиків до православ’я тут нетрадиційно сполучалася з визнанням етнічної тотожності слов’ян, відкритої завдяки не зовсім вдалій розмові їхньою рідною мовою. Саме цього вечора Бошкович спіткнувся на якихось сходах — «з найгрубшого дерева, до того ж напівзруйнованих», — і пошкодив собі ногу. Травма спричинила запалення і зрештою змусила його зупинитися у Польщі й забути про поїздку до Санкт-Петербурґа.

«ШИРОКА СМУГА ВІДСТАЛОГО ВАРВАРСТВА»

Другого червня Бошкович дістався села Факі, в якому було «88 хатин, усі належать болгарським християнам». Четвертого червня він прибув до Карабунара, «напрочуд великого села, що налічує від п’яти до шести сотень турецьких і болгарських хат». П’ятого червня він проминув татарське село Харманлі, яке султан подарував кримському ханові. Того-таки дня Бошкович побачив цікаву картину: «кози і вівці змішалися в одному стаді»; 6 червня він потрапив на ярмарок у Карнабаті, де снували «турки, греки та євреї, з тисячею звичайних дрібничок». Єврей із Константинополя продавав дзеркала, що могли б знадобитися Бошковичеві як рефлектори для астрономічних чи географічних спостережень. Його щоденні записи вже дають складний етнографічний образ Болгарії, мішанину народів, цікавішу за мішанину кіз і овець. Десятого червня у Чалі-Каваку Бошкович нарахував 200 болгарських і 50 турецьких будинків: «Болгари сказали нам, що вони живуть у добрій згоді з турками; вони також укладають мішані шлюби». Там були навіть цигани, що «грали на якихось інструментах, спонукаючи хлопчика й дівчинку танцювати» 87.

Тринадцятого червня в Єнібазарі, «містечку, де перемішалися турки й християни», Бошкович нарахував п’ятдесят (із трьохсот) будинків, що належали болгарським християнам, але сам зупинився у валаській родині. Релігійне невігластво панувало і тут: «Розмовляючи з різними християнами цього міста, я побачив, що і вони не мали нічого спільного з християнством, крім імен, обряду хрещення та хреста, не знаючи, як і багато хто у цих нещасних землях, навіть «Отче наш»». Готовий до подальших узагальнень, 15 червня (259) Бошкович потрапив до Козлуджи *, «великого селища, яке нараховує 200 християнських і 300 турецьких будинків».

* Нині с. Суворово в Болгарії.

Мандрівники зупинилися у будинках християн, що виявилися цілком пристойними, порівняно з «болгарськими звичаями і злиднями цих земель». Бошкович читав книжку, коли до нього прийшов православний священик: «Я тримав у руках Светонія, якого читав, аби розвіятися». Бошкович міг спілкуватися «рідною слов’янською мовою», а книжка допомагала йому утвердити невігластво свого співрозмовника:

Про Рим він не знав нічого, як і про папу та релігійні суперечки; він запитав мене, чи у Римі є священики. Аби переконатися в його невігластві, не покладаючись лише на власне розуміння, я користувався послугами кількох перекладачів 88.

Знову погане знання мови ставало засобом, за допомоги якого Бошкович переконувався в невігластві людей, яких він розумів лише наполовину. Православний священик ще яскравіше довів свою віддаленість від цивілізації, коли поцікавився, чому ані Бошкович, ані Портер не носять бороди.