Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
У Нансійській академії був також свій географ. Паризький «Atlas Universel» 1757 року створив придворний географ Людовика XV Робер разом зі своїм сином Робером де Воґонді, членом Нансійської академії, що називав себе географом польського короля, герцоґа Лотаринґії та Бара. Започаткований у 1740-х роках, цей атлас був виразно просвітницьким, адже виходив із принципу, що «науки, які скрізь розвиваються у наш вік, дуже посприяли поступові географії» 61. Тут карта Польщі, яку створив французький географ, що служив польському королю, котрий правив французькою провінцією, наслідувала французькі зразки. Найважливішим із них була карта Польщі, котру уклав Ніколя Сансон у кінці XVII століття і котра, своєю чергою, містила карту України Боплана. Але упорядники істотно покращили її, додавши карту Литви авторства якогось польського єзуїта, видану 1749 року в Нюрнберґу. Цей атлас уклали батько і син; відповідно географ Людовика XV і географ Лещинського. Серед замовників на атлас були коханка короля мадам де Помпадур, міністр закордонних справ Шуазель, секретар французького посольства у Варшаві та пів десятка людей із двору Авґуста III, саксонського курфюрста, справжнього короля Польщі. Отож французька географія стала посередницею між двома королями Польщі, адже академія в Нансі постачала карти Польщі до Варшави. Робер-де-Воґонді також створив карту Європи, опубліковану 1770 року в Лондоні, яка пояснювала політичний устрій Польщі так: «Поляки мають одного правителя, що має титул і живе у розкоші як король, але його влада настільки обмежена, що фактично він посідає не більше місце, ніж перший, або головний реґент Республіки» 62. Така оцінка польського устрою в XVIII столітті була звичною, але ніхто не знав ліпше за Робера де Воґонді, «члена Академії Нансі», що з 1738 року і до самої смерті Станіслава Лещинського у 1766 році, коли Лотаринґія знову перейшла у французьке (248) володіння, Польща фактично мала двох «правителів», один з яких був ще номінальнішим за іншого.
Габсбурзько-російський союз проти Лещинського у Війні за польську спадщину 1733 року переріс у спільну війну проти Османської імперії. В міжнародних стосунках склався зв’язок між Османською імперією та Річчю Посполитою: обидві стали об’єктами агресії, анексії та панування. Цей зв’язок сприяв кристалізації ідеї Східної Європи. У 1732 році в Гаазі Луїджі Фердинандо Марсільї надрукував італійською мовою свій твір про військову слабкість Османської імперії, доводячи, що іслам можна витіснити «до найвіддаленіших закутків Аравії». Князь Євгеній помер 1736 року, а 1739 року Габсбурґи мусили віддати Белґрад. Незважаючи на те, що росіяни повернули собі Азов, ця війна була цікава радше масштабними амбіціями учасників, аніж реальними успіхами. У 1737 році військове міністерство Габсбурґів мріяло про загарбання майже всієї османської частини Європи й навіть перераховувало землі, що начебто будуть завойовані: «Такий кордон об’єднає під владою імператора Сербське королівство, більшу частину Болгарського королівства, королівство Македонське, турецьку Далмацію, ціле Боснійське королівство, а також провінції Албанію, Епір, Фессалію, Ахею». Водночас Росія дала зрозуміти, що планує захопити Волощину, Молдавію і Крим 63. Підвищений інтерес військовиків і дипломатів до цих країн оприявнив недосконалість тогочасної картографії, адже, наприклад, у Лондоні годі було дістати мапу театру російсько-турецької війни. Двадцять років по тому «Atlas Universel» і далі скаржився на брак географічних відомостей для карти «Turquie d’Europe»: «Щодо Молдавії, Болгарії і решти Туреччини ми взагалі не маємо потрібних відомостей» 64. Габсбурзькі й російські державні мужі прагнули завоювати саме ті землі, що їх географи хотіли вивчити. Обидва бажання неминуче пов’язувалися й залежали одне від одного.
Якщо в 1730-х роках у центрі міжнародних подій перебували Польща й Османська Європа, то в середині століття Європа стежила за Війною за австрійську спадщину 1740–1749 років і Семирічною війною 1756–1763 років. Постійна боротьба між Марією-Терезою і Фрідріхом Великим почалася із захоплення Фрідріхом Сілезії в 1740 році (249) й зусиль імператриці повернути її. Сілезія належала до володінь богемських королів і потрапила 1526 року під владу Габсбурґів разом із Богемією. Тож, приєднавши Сілезію до Пруссії, Фрідріх відняв Сілезію від віденського уряду, Богемського королівства й від самої ідеї Східної Європи. Втім, Сілезія згодом знову повернеться до Східної Європи, відійшовши 1945 року до Польщі після поразки Німеччини. З моменту вторгнення Фрідріха до Сілезії 1740 року ця війна у свідомості Європи асоціювалася саме з цієї провінцією, хоча не меншу увагу буде приділено Богемії як головному поприщу битви. «Погляди всієї Європи було звернено до Праги», — писав, до речі, сам Вольтер. Як придворний історик Людовика XV він видав у 1752 році свою «Історію Війни 1741 року» 65. Погляд Вольтера був поглядом Просвітництва, а двір і король теж цікавилися цими подіями, позаяк саме французька армія окупувала Богемію після того, як Фрідріх захопив Сілезію. Одним із французьких офіцерів був батько де Сеґюра. Вольтер, пишучи про Богемію, так само, як і про Польщу в «Історії Карла XII», виступав «очевидцем» подій, дарма що спостерігав за ними на віддалі.
1741 року Прагу взяли французи і баварці, а 1742 року Марія-Тереза, котру Вольтер і Фрідріх визнавали лише «королевою Угорщини», відрядила свої війська повернути Прагу. Для Вольтера королева Угорщини з її угорськими військами асоціювалася з чимось варварським. Він розповідає своїм читачам, як Марія-Тереза замовила «костюм амазонки для переможного в’їзду верхи до Праги». Марія-Тереза, звісно, не була амазонкою, але Вольтер відверто співчував французьким військам в обложеному місті, яке здалося наприкінці 1742 року: вони «…опинилися в такій ситуації, далеко від батьківщини, серед людей, мови яких вони не розуміли і які їх ненавиділи» 66. Вольтерова чуткість на незрозумілі мови, коли він привернув увагу Європи до Праги, зробила Богемію ще чужішою. Французька окупація і падіння Праги 1742 року, які так зацікавили Вольтера, що він заходився читати про Яна Гуса й релігійну історію Богемії, були першою із кількох битв,
