Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

об’єднували Угорщину з Польщею, то воєнна тактика, вочевидь, ще більше наближала їх до татар. У своїх листах до генерал-лейтенанта П’єра Дезальє, представника Людовика XIV у таборі Ракоці, маршал Клод де Віллар жартома допитувався, «як це людина, що служила у піхоті, призвичаїлася до цієї маленької татарської війни». Маючи на увазі нереґулярну воєнну тактику повстанців, маршал Франції також проводив етнічне розмежування, згадуючи про «різницю між германцями та гунами». Він не міг передбачити, що через двісті років, під час іншої війни, самі німці стануть гунами. Віллар порівнював угорців із давніми гунами й сучасними татарами, уявляючи Східну Європу як невпорядковану мішанину відсталих народів. Ленобль у Парижі 1707 року надрукував «Історію князя Ракоці, або Війни незгодних», пояснивши, що відбулося лише кілька реґулярних битв, «адже угорці, як і татари, не воюють, стоячи на місці». В 1711 році Шарль Феріоль, французький посол у Константинополі, вивчаючи угорців із цієї зручної позиції, наприкінці повстання дійшов висновку, що ніхто не міг «змусити їх до дисципліни, до якої вони непридатні» 42. Вольтер разом з Карлом XII відкрив таку саму нездатність до дисципліни в усій Східній Європі.

Французький географічний опис 1708 року визнав Угорщину «однією з найпрекрасніших країн на землі». Але угорців вирізняло їхнє етнічне походження: «Народ, якому належить ця чудова країна, прийшов сюди з Татарії, де належав до племені гунів, чия жорстокість і набіги відомі всім». 1711 року в Парижі, тоді, коли Ракоці був на межі остаточної поразки, «непереможну Угорщину» вихваляли за її колишню славу, коли вона простягалася «від Адріатичного до Чорного моря» 43. Це створювало набір орієнтирів, подібних до розміщення Санкт-Петербурґа й Азова на іншій осі — від Балтійського до Чорного морів. Угорщину більше не сприймали як частину Османської імперії, але її образ чинив опір і могутній армії Габсбурґів, визначаючи тим самим простір Східної Європи. (228)

«ВИД ОДИНИЧНИЙ І НЕПОВТОРНИЙ»

У 1704 році, через рік після початку угорського повстання, Джон Черчилль, герцоґ Мальборо, об’єднав свої сили з військами найкращого полководця армії Габсбурґів принца Євгенія Савойського і розгромив французів у битві біля Бленгейма, на Дунаї. Цей розгром став ударом і для угорців, позаяк перемога Габсбурґів не означала нічого доброго для їхнього повстання, яке щойно почалося. В Англії, батьківщині Черчилля, союзні зобов’язання важили більше, ніж симпатії до угорців. Даніель Дефо вважав, що угорці мали бути вдячні Габсбурґам за те, що ті визволили їх від турків, а Джонатан Свіфт у своїй «Поведінці союзників» 1711 року висловив переконання, що Габсбурґам слід піти на компроміс з угорцями і спільно виступити проти Франції. На його думку, імператор «вирішив принести справу союзу в жертву особистій пристрасті — повністю підкорити й поневолити нещасний народ» 44. 1712 року, через рік після остаточної поразки угорців, Герман Молль надрукував в Англії мапу, присвячену «Його Милості, Джону, герцоґу Мальборо, князю Міндельгеймському», адже тепер Черчилль, завдяки своїм перемогам, здобув титул князя Священної Римської імперії. Цю імперію було зображено на карті, що охоплювала «володіння, які належать Австрійському Дому», тобто на «Новій карті Німеччини, Угорщини, Семигороду та Швейцарії». Це вже була не просто нова карта, а нове картографування, яке поєднувало Німеччину з Угорщиною після перемоги Габсбурґів над Ракоці, який сам раніше носив титул князя Семигороду.

Але у XVIII столітті таке поєднання не прижилося на картах Європи. Голландська карта Адама-Фрідріха Цюрнера 1712 року, складена для Авґуста, курфюрста Саксонського і короля Польського, також не надто симпатизувала справі угорської незалежності, але утверджувала окремішність Східної Європи простим зафарбуванням Угорщини як частини «Turcia-Europaea», тобто османської частини Європи. Зафарбована жовтим кольором Угорщина була явно відокремлена від Священної Римської імперії, забарвленої в рожеве, зате зливалася з Хорватією, Боснією, Далмацією, Семигородом, Волощиною, Молдавією, Бесарабією, Болгарією та (229) Сербією. На мапі Ґійома Деліля, виданій 1724 року в Парижі, штриховані кордони вказували, що Угорщина була частиною «Turquie d’Europe» *. На голландській мапі де Віта, опублікованій в Амстердамі 1730 року, з претензіями на те, що вона «accuratissima» **, Угорщина разом з Волощиною, Молдавією й Болгарією входила до складу османської частини Європи 45, хоча після 1699 року називати Угорщину частиною Османської імперії було не те що не «accuratissima», а просто неправдою, якщо говорити про правду в термінах політичного суверенітету. Європейські картографи мали на думці іншу правду, правду образів та асоціацій, що часто суперечили, здавалося б, усталеним фактам міжнародних відносин.

* Європейської Туреччини (фр.).

** Найточніша (лат.).

Погодившись на певний компроміс, картографи впродовж XVIII століття зображували Угорщину як окреме політичне утворення, не пов’язане ані з Габсбурзькою, ані з Османською імперіями. Невловність політичних реалій на початку XVIII століття зумовлювалася повстанням Ракоці, під час якого політична доля Угорщини була справді невизначеною, адже угорці боролися за свою незалежність. На мапах цей невизначений перехідний період надовго пережив Сатмарський мир 1711 року, коли право Габсбурґів успадкувати ці землі тріумфувало разом із їхньою зброєю. Цілком випадкова подія лише посилила значення цього періоду для картографії наступних поколінь. У 1706 році, коли повстання було в самому розпалі, сталося сонячне затемнення, що викликало величезне зацікавлення вчених географів, які використовували його в астрономічних розрахунках, укладаючи карти різних територій. Момент сонячного затемнення став точкою відліку картографії, тож відтоді на мапах зображали світ таким, яким він був 1706 року. З наукового погляду цей факт не мусив вплинути на кольори мап, але розфарбовування не було наукою, і карти, як і раніше, відображали невизначений політичний статус Угорщини 1706 року, позначаючи її як незалежну державу. В 1720 році у Нюрнберґу Йоганн Гоманн надрукував карту «Затемненої Європи» («Europa Eclipsata»), тобто Європи 1706 року, де Угорщину й Семигород було (230) виділено зеленим кольором. У 1743 році Йоганн Гаас уклав карту Європи, що її видали згодом нащадки Гоманна, де теж наголошувалося на окремішності «Угорщини», яка в цьому випадку також охоплювала Молдавію, Волощину та Болгарію. Цю мапу було перевидано 1777 року 46. Отже, незалежність Угорщини як загальний культурний стереотип, породжений політичною невизначеністю, підтверджувався та зберігався на мапах упродовж сторіччя габсбурзького панування. Карта Моля, укладена для Мальборо, була політично достовірною, але не змогла подолати глибоких уявлень та асоціацій, що формували концепцію Східної Європи.

Якщо Угорщину, Молдавію, Волощину та Болгарію як суміжні землі можна було легко зафарбувати одним кольором, то культурний і географічний зв’язок між Угорщиною та Богемією