Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Спершу в атласі йшла мапа Угорщини, а потім Богемії. Їх не можна було зобразити на одній мапі, бо вони не мали спільних кордонів. Тому таке поєднання залишалося незвичним. Потім ішла карта «різних держав і країн, розташованих уздовж Дунаю», і тут уже дві країни з’являлися поруч. Ця карта також була незвичною, адже зображувала «минувшину й теперішність», розташовуючи поряд Угорщину і Панонію, Україну і Сарматію, Болгарію і Мезію, (241) Волощину і Дакію, Богемію і Бойогемум. Проте ці поєднання цілком доречні на мапі Східної Європи, що й сама перебувала десь між давниною та сьогоденням; і якщо Богемія не мала античної назви, її належало винайти, навіть коли довелося б калічити латину. Окремі карти Угорщини й Богемії містили «хронології королів», що натякало на зв’язок між двома королівствами. Карта придунайських земель, яка їх об’єднувала, пропонувала «примітку»: «Позаяк королівства Угорщини і Богемії, а також землі Сілезії та Моравії вважаються спадковими володіннями Імператора, то, аби не повертатися більше сюди, визнано за доречне ввести їх до історії Імперії і по змозі подати скорочений опис народів, що населяли ці держави у давнину» 48.
Цей зв’язок ще яскравіше підкреслювала подана далі таблиця: «Генеалогічна схема королів Угорщини й Богемії та короткий опис уряду цих двох королівств». Дві королівські генеалогії викладено паралельно до 1526 року, коли у битві з турками при Могачі загинув Людовик Яґеллон, король Угорщини і Богемії. Більша частина Угорщини перейшла до Османської імперії, але Габсбурґи успадкували обидві корони. Після цього дві королівські хронології перетворюються на одну — династію Габсбурґів. Незважаючи на те, що атлас опубліковано 1720 року, до цього переліку додали анахронічну згадку про угорське повстання: «Ціле королівство нині збурене, адже більшість станів пішла за князем Ракоці, а інші залишилися вірні імператорові, тому королівство переживає великий смуток і нещастя» 49. Далі йшло зауваження про те, що «Богемія, як і Угорщина, також знала часи неспокою та заворушень», і згадувалися «повстання», які врешті-решт були ліквідовані Габсбурґами під час Тридцятирічної війни. Відтак Угорщина і Богемія разом потрапили до атласу як дві належні Габсбурґам корони: відповідно корони святого Стефана і святого Вацлава, землі, де неспокій і заворушення кидали виклик імперській владі. Об’єднавши їх на одній карті та в одному генеалогічному ряду, Шателен і Ґудвіль обіцяли Угорщині 1720 року майбутнє, подібне до долі Богемії, розгромленої у битві біля Білої Гори в 1620 році.
Підкреслюючи цю паралель, що зводила Угорщину до статусу Богемії, автори водночас звертали увагу (242) на відмінності між Богемією та іншими землями Священної Римської імперії. Для Ґудвіля це було картографічним парадоксом:
Хоча цю країну і зображають на всіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу Імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; і через ці дві причини та держава — вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї 50.
«Atlas Historique», наполягаючи на подібностях між Угорщиною та Богемією, врешті-решт зауважив, що Богемія не була німецькою землею. На карті Богемії з’явилася «заувага» про те, що «Богемія, колись залежна від Імперії, потроху відокремлювалася» 51. Палко підтримуючи приєднання Богемії та Угорщини до Габсбурзької монархії, амстердамський атлас нарешті знайшов для Богемії нову «окремішність» («вид одиничний і неповторний»), засновану на звичаях і мові. Малася на увазі опозиція слов’янського й німецького, але вона не згадувалася відкрито; хоча вона й підкреслювала зв’язки Богемії з деякими іншими країнами Східної Європи, проте ставила б під сумнів її суміщення із Угорщиною.
Географія XVIII століття могла містити найрізноманітніші спостереження та зауваження, й карта Угорщини теж рясніла «примітками» про історію, звичаї та мову. «Їхня мова майже ні на що не схожа», — повідомляла карта про угорців, наче повторюючи примітку на попередній карті Богемії. Що ж стосується їхніх звичаїв (moeurs), то вони «не вельми відрізняються від турецьких». Угорці — народ «непостійний» і «схиблений на війні», вони «шалено люблять коней, полювання, багате життя і недолюблюють німців» 52. Навіть така характеристика угорців була детальнішою, ніж деякі раніші «географічні» спостереження, зокрема зі «Вступу до географії», виданого 1708 року в Парижі, де повідомлялося, що угорці «люблять війну і коней» 53.
Мало того, Ґудвіль усвідомлював, що Угорщина, попри свої начебто турецькі звичаї, вже не входила до складу Османської імперії. Європа повернула собі Угорщину, і він оцінював її якості вже з погляду майбутніх мандрівників, а то й колоністів: з одного боку, родюча земля і (243) пасовища, а з другого — нездорове повітря і вода, й навіть «провалля», схоже на вхід до пекла, «смердюче» настільки, що птахи, пролітаючи над ним, гинули. Але найцікавіше географічне спостереження стосувалося сили-силенної риби в угорських річках. Ґудвіль покликався на тогочасну думку, що для людей, схильних до споглядального життя, риба поживніша, ніж м’ясо, адже вона розріджує кров, а дух робить чутливішим до нових ідей. Якщо так, тоді «Угорщина — оздоровниця Республіки листів («Lieu de Santé de la Republique des Lettres»): всім нам, маленьким письменникам, які, можливо, через густу кров розбещують публіку своїми шкідливими й гидкими творами, не зашкодило б податися туди на спочинок» 54. Це, звісно, іронічний жарт — неможливо уявити Угорщину, країну скіфів, татар і гунів, місцем відпочинку європейських інтелектуалів. До того ж такий гумор свідчив, що інтелектуали, які поділяли з Габсбурґами їхні завоювання, залюбки привласнили б собі й Угорщину. Вони могли, якщо хотіли, виїхати до Угорщини на спочинок, приєднавши її до Республіки листів як санаторій. «Маленькі письменники» належали до наймолодшого покоління Просвітництва, що пишалося своєю густою кров’ю і вирізнялося грубою самовпевненістю, не боячись тих, хто критикував
