Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

їхні «шкідливі й гидкі твори». Одне слово, це було те Просвітництво, що процвітало в Голландії П’єра Бейля ще до того, як дісталося Франції. Від самого початку воно потребувало іншої Європи, на противагу котрій можна було б підкреслювати вищість власної цивілізації. Ніхто з громадян Республіки листів не збирався відходити на спочинок в Угорщину та їсти там рибу.

Після того як політики завоювали Угорщину, географи вивчили її, а інтелектуали заволоділи нею, око Імперії звернулося до решти земель османської частини Європи. Історик Карл Ройдер у «Східному питанні Австрії протягом 1700–1790 років» показав, що це питання, яке традиційно відносили до кінця XVIII століття, постало вже на самому його початку. В 1715 році, за чотири роки після поразки Ракоці, резидент Габсбурґів у Константинополі вже радів з нової нагоди «перемогти турків», а «також, якщо на те буде Божа ласка, вигнати їх із Європи» 55. Протягом XVIII століття «східне питання» стане дилемою віденської політики зосередить, (244) бо увагу кожного двору і столиці на землях османської частини Європи, які можна або не можна було відібрати в Сходу. Коли Угорщину не об’єднували з габсбурзькою Богемією, то її наносили на карту й зафарбовували одним кольором із підосманськими Волощиною та Молдавією. Парадокс «Turquie d’Europe» — Європи, що належала до Сходу, — був вузловим для виникнення ідеї Східної Європи, до того ж амбіції Габсбурґів, незважаючи на військово-політичні можливості їх реалізації, також зробили внесок до розвитку цієї ідеї.

1717 року вся Європа говорила про перемогу князя Євгенія Савойського, котрий скористався туманом і захопив Белґрад. Він повернув Європі східну фортецю, місто, де пів року тому леді Мері Монтеґю вивчала арабську поезію. І вже мало важило те, що у 1739 році Австрії довелося знову втратити Белґрад: як і в випадку з Азовом, що також переходив із рук у руки, на такій невизначеності політичного статусу й трималася ідея Східної Європи. Після падіння Белґрада австрійський імператор міркував про здобуття Молдавії та Волощини, а військові експерти віденського Гофкріґсрату * розробляли план походу на Софію 56.

* Від нім. Hofkriegsrat — Придворна воєнна рада (нім.).

Затяжна Війна за іспанську спадщину на певний час унеможливила реалізацію таких цікавих намірів, тому 1718 року Габсбурґи уклали Пожаревацький (Пассаровіцький) мир з Османською імперією. Проте взяття Белґрада після відвоювання Угорщини перетворювало всю османську частину Європи на ласий шматок — і не лише для віденських державців. Картографи не вагаючись об’єднували Угорщину, Волощину, Молдавію та Болгарію, незважаючи на тогочасні політичні кордони, а мешканці Республіки листів, здавалося, збирали валізи спуститися Дунаєм до Чорного моря у пошуках рибних місць. Князь Євгеній Савойський, що дивився на завоювання з погляду військових можливостей, а на імперію з погляду управління, мав сумніви у потребі поширювати владу Габсбурґів у глиб теренів південно-східної Сербії. Він написав імператорові: «Я не думаю, що володіння тими далекими землями буде корисним для Вашої Величності, адже відстань до них і комунікаційні проблеми створять більше (245) незручностей, ніж вигід» 57. Заволодіння Східною Європою було не лише справою зброї та урядування, воно стало викликом для філософії та географії. Якщо державні діячі розмірковували про турків і про те, як «їх вигнати з Європи», географи прагнули вивчити османську частину Європи і тим самим «завершити європейську географію».

«ПОСТУП ГЕОГРАФІЇ»

Міжнародні конфлікти перших двох десятиліть XVIII століття привернули до карти Східної Європи увагу Європи Західної, порушивши підходи і питання, що лишалися актуальними до самого кінця сторіччя. Карловицька угода 1699 року, битва під Полтавою 1709 року, Сатмарський мир 1711 року, падіння Белґрада 1717 року і, нарешті, Ніштадтська угода 1721 року — все це викликало геополітичні проблеми, пов’язані з російською експансією і османським відступом, а також підкреслило невизначеність польської та угорської корон. Ставленик Карла XII — Станіслав Лещинський пробув польським королем з 1704 до 1709 року, не змігши втриматися на троні після поразки свого покровителя під Полтавою. Авґуст II, курфюрст Саксонії, знову отримав польську корону в 1709 році, за два роки перед тим, як Габсбурґи 1711 року закріпилися в Угорському королівстві. Ракоці знайшов притулок в Османській імперії, оселився на березі Чорного моря; його спогади було посмертно опубліковано в Парижі. Лещинський, втративши трон, осів у Франції. У 1725 році його донька стала королевою Франції — їй випало бути багатостраждальною дружиною велелюбного Людовика XV, а сам Лещинський залишився королем без королівства, людиною, що шукала свого місця на карті. Вирішення територіальних проблем короля Станіслава, тестя французького короля, викликало міжнародний конфлікт і Війну за польську спадщину, що завершилася у 1730-х роках мирною угодою.

В 1731 році Вольтерова «Історія Карла XII» надала широкого розголосу короткому правлінню Лещинського у Польщі за двадцять років перед тим. Вольтер скористався його свідченнями яко першоджерелом: (246) «Король Станіслав виявив мені честь, переповівши свою латиномовну розмову з королем Швеції». Лещинський також виявив Вольтерові честь, підтвердивши достовірність його оповіді про Польщу: «Він розповідав про Польщу й усі події, що там відбулися, так, наче він був їх свідком» 58. 1733 року помер Авґуст II, і польська шляхта знову обрала королем Лещинського, який цим разом протримався на троні лише шість місяців. Під час Війни за польську спадщину російська армія вигнала короля Станіслава й посадила на трон Авґуста III, законного сина померлого короля Авґуста II (який мав понад три сотні незаконних нащадків). Французька військова допомога прибула запізно, аби зберегти за Станіславом трон, але Віденський мир 1738 року нарешті вирішив його проблеми: він став герцоґом Лотаринґії та Бара, зберігши за собою також титул короля Польщі. Бар з його герцоґського титулу стосувався міста Бар-ле-Дюк у Лотаринґії, але існував ще один Бар, на Поділлі, в польській Україні, місто, яке у наступному поколінні стане відомим символом антиросійського опору. Можливість такої двозначності підкреслювала ненормальність ситуації, за якої Польща мала ще одного короля, що правив Лотаринґією, пародіюючи справжнього короля Польщі, двір якого перебував у Саксонії. Карта Східної Європи стала об’єктом поділів і переділів в атмосфері дедалі більшої непевності, що пронизувала уяву, політику і владу. Двір Станіслава Лещинського, короля Польщі, розміщувався в Люневілі, також він відкрив академію в Нансі, де бували всі філософи-просвітителі. Саме в Люневілі Вольтер утратив своє найбільше кохання, маркізу де Шатле: 1748 року вона пішла до іншого, а 1749-го — померла під час пологів. У 1749 році Лещинський