Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Розширення російських володінь і скорочення турецьких вимагало прискіпливої уваги до мінливих кордонів, але щодо Східної Європи перед картографами постали ще дві проблеми: Угорщина початку XVIII століття й Польща кінця того-таки сторіччя. Карловицький мирний договір 1699 року зафіксував визволення Угорщини від османського панування (хоча Буда перейшла до Габсбурґів ще 1686 року), але картографи і далі позначали угорські землі тим самим кольором, що й решту територій Османської імперії. Це був наслідок не лише професійної інерції, але й цілком слушного питання: як географічно класифікувати нову Угорщину. Визволена Угорщина одразу потрапила під владу Габсбурґів, але у 1703–1711 роках повстанці під проводом Ференца Ракоці безуспішно намагалися вибороти для неї незалежність. Розфарбовуючи карти, тогочасні паризькі картографи радо визнали б урештірешт нереалізовану незалежність Угорщини — почасти через неприязнь Франції до Габсбурґів, почасти через те, що зафарбовувати Угорщину одним кольором із землями Священної Римської імперії німецької нації видавалося недоладним. «Atlas Universel» 1757 року захищав відому карту 1700 року, на якій Угорщину зображено частиною Османської Європи.
Нікому не спаде на думку звинувачувати покійного Ґійома Деліля, який 1700 року дозволив Угорщині залишитися (225) у складі європейських володінь турків, адже цей вправний географ добре знав, що Угорщина не належала до тієї імперії. Ці вади, або, радше, легкі недбалості, за які чіплятимуться тільки уїдливі й невлаштовані уми, слід приписати нашій великій зайнятості, що не завжди дозволяє нам перевірити, чи правильно зафарбовано карту 16.
Втім, така недбалість виявилася достатньо значною навіть через пів століття, аби викликати потребу в коментареві. Уїдливі коментарі невлаштованих умів, котрі перебували на філософському та картографічному марґінесі й могли щось розфарбовувати, навіть якщо й не допускалися до науки складання карт, лише підкреслювали владу картографів, адже саме вони подавали світ широкому загалові. Бажання зобразити Угорщину незалежною від Османів і Габсбурґів, нехай усупереч політичній реальності, отримало культурне обґрунтування завдяки ідеї XVIII століття про існування особливого простору поміж Європою та Сходом — Східної Європи.
Поділи Польщі 1772, 1793 і 1795 років обернулися для картографів кінця XVIII століття не меншим клопотом, ніж визволення Угорщини на початку сторіччя. Маршалл твердив, що на 1769 рік через воєнні операції карти втратили будь-яку достовірність, адже з них випливало, що він перебував у Польщі (навіть якщо він насправді був в Англії), незважаючи на те, що в місті, про яке йшлося, стояла «російська залога, російський уряд, одним словом, нічого польського». Поділ Польщі 1772 року залишився у громадській думці змовою монархів, що безладно кроїли карту, як це зображено у славнозвісній французькій карикатурі «Королівський пиріг», де Катерина, Фрідріх і Йосиф позначають свої територіальні претензії на великій карті Польщі, розгорнутій перед ними 17. Мистецтво управління державою за часів Просвітництва базувалося передовсім на математичних розрахунках балансу сил і взаємній домовленості щодо розширення володінь, тож монархи і державні діячі мусили ретельно студіювати географію.
А картографи мали вирішувати, наскільки швидко і вичерпно відображати на мапах ініціативи монархів — питання, особливо делікатне після 1795 року, коли третій поділ (226)остаточно знищив Польщу. Країни-учасниці поділу за таємною угодою 1797 року постановили, що навіть сама назва Польщі «має зникнути раз і назавжди», хоча ця постанова навряд чи зобов’язувала до чогось картографів Парижа й Амстердама 18. Фактично назва «Польща» залишалася на карті, навіть коли її розфарбовували відповідно до поділів. Хоч як це парадоксально, картографія, з одного боку, зображала Польщу як завойований і поділений простір, з другого — надавала можливість культурного опору поглиненню й ліквідації, зберігаючи її на картах і в свідомості. Томас Джефферсон писав про «країну, стерту з карти світу через розбрат серед її громадян», але сама ідея «стирання» навряд чи відповідала правилам друку й розфарбовування карт XVIII сторіччя. Як і сподівався Станіслав-Авґуст, працюючи над проектом атласу разом із Перте й Тардьє, науковий поступ географії ставав культурним захистом від дипломатичного ошуканства. Американська преса визнала це 1797 року, бідкаючись, що про Польщу «незабаром пам’ятатимуть лише історики, географи і журналісти» 19.
Окрім численних культурних і політичних перешкод, з якими стикались географи, намагаючися скласти докупи частини Східної Європи, прагнення «завершити європейську географію» також спрямовувало їхню увагу на проблему кордону між Європою та Азією. Щодо Константинополя сумнівів не виникало, але в Євразії можна було провести безліч меж, і не обов’язково там, де ми проводимо їх сьогодні вздовж Уралу до північного узбережжя Каспійського моря. На карті світу в Сансоновому «Новому вступі до географії», виданому в 1695 році, Московію зображено як щось окреме від Європи, а отже, як частину Азії. Проте «Географічна таблиця», наведена на наступній сторінці, однозначно залічувала Московію до Європи. Ця неузгодженість між зображенням і описом лише поглиблювалася на подальших сторінках, де спочатку бачимо карту Європи з Московією на її східних кордонах, а потім карту Азії, на західному кордоні якої знаходимо ту саму Московію. Вочевидь, дофінові пропонували вирішити це питання самотужки 20. У 1716 році паризький «Королівський альманах» зарахував до складу королівств Європи Польщу (але не Московію), а вже наступного року Московія (227) також потрапила до цього переліку 21. Впродовж XVIII століття Західна Європа мала привілей вирішувати, чим була Східна Європа з погляду географічного і культурного — Азією чи Європою.
Вагання з приводу європейської чи азійської належності Московії свідчили про сумніви щодо кордону між двома континентами. Це питання набувало особливої ваги, коли Східна Європа потрапляла в центр уваги, порушуючи глибоко заплутане питання. За
