Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

описав дипломатичну зустріч 1707 року двох найбільших воїнів своєї епохи, шведського короля і герцоґа Мальборо. Вольтер почув цю історію через двадцять років в Англії від старої герцоґині Мальборо Сари Черчилль; він повідомляє, що герцоґ помітив, як Карл тримав «на столі карту Московії». Ця карта мала надзвичайне значення для стратегічних намірів Карла, і Джон Черчилль миттєво зрозумів, що «справжній намір шведського короля і його єдина мета — слідом за королем Польщі позбавити трону й царя» 1. Карта на столі зображувала землі, які слід було завоювати, навіть здавалося, що вона сама закликає і заохочує до завоювання. Пізніше, перетинаючи на шляху до полтавської катастрофи «незнаний край» Україну («ці загублені землі»), Карл, як запевняє Вольтер, «не був упевнений у своєму шляху». Відтак невдача із завоюванням Росії, яке передбачалося його початковим наміром, була почасти пов’язана із картографією.

З історичного погляду Вольтерів сюжет цілком вірогідний, адже на початку XVIII століття не всі землі Східної Європи було нанесено на карту за картографічними стандартами Європи Західної. Карти Східної Європи укладали впродовж усього століття, часто чужоземні фахівці, які були вагомими учасниками спільного винаходжування Східної Європи, під час якого з’являлися й упорядковувалися знання про «ці загублені землі». І справді, історія Вольтера була своєрідною філософською картою, енциклопедією Східної Європи, (218) відомості в якій упорядковувалися за маршрутом Карла. Цей маршрут, якщо його простежити за тогочасною картою, окреслював терен Східної Європи. Самі карти стали географічним каркасом для впорядкування інших галузей знань, від природничої історії до історії національної, і унаочнювали розділеність Європи. Карти Східної Європи, опубліковані в західноєвропейських атласах протягом XVIII століття, ґарантували Наполеону кращі карти Росії, ніж ті, що були в Карла XII, але він не досяг більшого успіху в завоюванні. 1787 року, після тріумфальної подорожі Україною і Кримом, Сеґюр та інші супутники Катерини дістали на згадку медальйон з профілем імператриці з одного боку й картою подорожі — з другого. На початку XVIII століття карта на столі була запрошенням до завоювання, а наприкінці того-таки сторіччя карту на медальйоні мандрівники могли забрати до Парижа, Лондона та Відня, а це означало, що загублені землі Східної Європи було відкрито, картографовано, відвідано, вивчено та відкарбовано за просвітницькими стандартами Західної Європи.

1695 року Ніколя Сансон, придворний географ Людовика XIV, опублікував у Парижі «Новий вступ до географії для використання Монсеньйора Дофіна, завдяки якому за короткий час і з легкістю можна вивчити географію та розташування всіх частин світу». Сансон помістив до свого атласу карту «Царських володінь», яку прикрашали численні малюночки дерев; ближче до східної межі карти (яка, зрештою, позначала кордон Європи й Азії) назв місцевостей ставало дедалі менше 2. Переважання маленьких дерев дозволяло вивчати мапу «з легкістю» і відбивало зародковий стан картографування Росії наприкінці XVII століття. На початку XVIII століття Петро I фінансував експедиції для укладання поліпшених карт Росії. До таких заходів долучалися як російські, так і західні картографи, а Петро дбав, аби ці карти потім було видано в Росії і за кордоном. Нерівність стосунків між Східною Європою і Заходом визначали сам спосіб «нанесення Росії на карту», адже ці карти потрапляли до атласів, що з’являлися у центрах тогочасної картографії, Амстердамі та Парижі 3.

Картографічні проекти Петра були тісно пов’язані з його міжнародною політикою і, зокрема, воєнним проривом до (219) Азовського моря 1696 року, що був відзначений появою нової карти Азова (1701), котру уклав голландський картограф Адріан Схонебек. 1719 року Петро відкрив власне картографічне бюро, засноване на вкрай нестійкій співпраці між Іваном Кириловим і Жозефом-Ніколя Делілем, чий брат Ґійом був головним географом при Королівській академії наук у Парижі. Деліль наполягав на застосуванні в Росії точнішої астрономічної топографії, а Кирилов пропонував у ролі орієнтирів річки, аби швидше досягти мети — створити повний атлас Росії. Нарешті 1745 року російський атлас таки з’явився, але прикметно, що виданий у 1757 році в Парижі «Atlas Universel» Робера претендував на те, що його карти європейської Росії кращі, й радив «не довіряти» російському атласові, де начебто неточно позначено прикордонні території 4. Проте через бурхливу експансію Росії у XVIII столітті західні картографи мали над чим працювати, а географія стала невіддільною частиною будь-яких досліджень тогочасної міжнародної політики. Наприклад, 1772 року в Парижі Жан-Батіст д’Анвілль, автор атласів, секретар герцоґа Орлеанського і член-кореспондент Академії наук у Санкт-Петербурзі, видав працю «L’Empire de Russie, son origine et ses accroissements» * 5. Того-таки року відбувся перший поділ Польщі, а отже, імперія Романових ще трохи зросла.

* «Російська імперія, її походження та зростання» (фр.).

Петербурзька академія наук фінансувала експедиції кількох німецьких науковців, які збагатили географічне знання про Росію і заклали підвалини наукового вивчення геології та природничої історії імперії. Під час правління Катерини природодослідник Петер Симон Паллас з Берліна, який здобув освіту в Галле, Ґеттінґені, Лейдені та Лондоні й найбільше цікавився стьожківцями, 1768 року вирушив із Санкт-Петербурґа вивчати Росію вздовж і впоперек. Розпочавши з географії, він швидко перейшов до геології Уралу й етнографії Сибіру, склавши каталог викопних решток, квітів і комах Росії. Кокс віддав належне цілковитому збігові інтересів Катерини, яка «відчувала вади топографічних описів та передбачила переваги подорожей учених людей у далекі провінції її величезних володінь», і Палласа, котрий у (220) своєму невгас смому науковому запалі «прагнув побувати у маловивчених краях» 6. 1787 року Катерина здійснила неймовірно розкішну подорож на південь, до Криму, а Паллас мандрував півднем у 1793–1794 роках, де його географічні й етнографічні спостереження розвіяли імлу потьомкінських ілюзій і забезпечили інтелектуальне опанування краю засобами науки. Дослідження Палласа прибрали з міфологічної карти Росії дива природничої історії на кшталт «боронця», або «скіфського ягняти», яке росло на стеблині, наче рослина, зі свідчень середньовічного мандрівника Мандевіля. В існування цієї тварини вірив капітан Маржерет на початку XVII сторіччя, а один англійський мандрівник шукав його в пониззі Волги аж у 1730-х 7.

У Польщі король Станіслав-Авґуст фінансував дослідження французького природодослідника Жана-Еммануеля Жилібера, який у 1770-х роках виїхав з Ліона до Литви вивчати тамтешню природу за принципами Ліннея, що їх дотримувався Паллас у Росії. Кокс зустрівся з Жилібером у Гродно, коли той саме працював над «Flora Lituanica» — майже одночасно з підготовкою Палласом своєї «Flora Russica». Як і Паллас, Жилібер із особливим задоволенням досліджував невивчені терени, «незаймані, як Канада», яку Франція нещодавно — 1763 року — втратила. Проте у Польщі природнича історія підпорядковувалася картографії, оскільки складання карт і атласів, згідно з