Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

Ця майже казкова, «тієї самої миті», поява раба, що довершила решту деталей східної розкоші, перетворила Сеґюра, звичайнісінького графа, на справжнього хана. Те, що раб, як і Заїра Казанови, трохи володів італійською, перетворило його також на віддзеркалення іншого реґіону — півдня Західної Європи. Подорож, і без того сповнена ілюзій, завершилася найбільшою ілюзією самої Східної Європи: як і Моцарт на шляху до Праги, Сеґюр вигадав собі нову ідентичність.

Коли граф уявляв себе пашею у палаці татарського хана, принц де Лінь пустотливо повідомляв у своїх листах, (206) що Сеґюр мешкає у кімнаті чорношкірого ханського євнуха. Та хоча принц розважався, руйнуючи фантазії свого приятеля, він був готовий поринути у власні. Його уява була «свіжою, рожевою та кругленькою, наче щічки madame la marquise», писав принц із Криму до однієї французької маркізи, далебі, лестячи їй. Мешкаючи у палаці — «нашому палаці», — що був водночас «маврським, арабським, китайським і турецьким», він не зміг уявити себе кимось настільки конкретним, як паша. «Я вже не знаю, ані де я, — писав він, — ані в якому столітті». Уява принца була такою свіжою, рожевою та чутливою, що для нього Крим порушував питання ідентичності у найзагальнішому сенсі. Східна Європа, що лежала десь поміж Європою та Сходом, поміж цивілізацією та варварством, поміж правдивим та робленим, породжувала дилему майже перед усіма мандрівниками XVIII сторіччя. Принц де Лінь бачив рухливі гори, що зблизька виявлялися верблюжими горбами, й дивувався, чи не опинився він разом із трьома царями на шляху до Вифлеєма. Він бачив молодих кавказьких князів на білих скакунах, убраних у срібло й озброєних луком та стрілами, і думав, що потрапив до давньої Персії за Кіра Великого 127. В епоху славнозвісного космополітизму принц де Лінь був одним із найщиріших космополітів без держави, — стан, який він ліпше зрозумів, коли мандрував по Росії: «Мені подобається статус чужоземця скрізь; я француз в Австрії, австрієць у Франції, або той і той водночас у Росії; от як можна всюди відчувати приємність і ніде не потрапити в залежність» 128. Ця незалежність була більше ніж справою громадянства, але у Східній Європі принц також успішно тішився свободою уяви й ідентичності.

У Севастополі Сеґюр захоплювався фортецею та флотом, а одразу за межами нового міста мандрівники ходили дивитися на стародавні руїни, де Іфігенія й Орест, «здавалося, постали перед нашими очима». На цьому місці, кажуть, стояв храм Іфігенії у Тавриді: «Саме в цих околицях, таких щедрих на спогади та ілюзії, імператриця подарувала землю принцу де Ліню. Вона не змогла б знайти нічого ліпшого, що було б йому більш до вподоби» 129. Сеґюр мав рацію, коли вважав, що принц де Лінь сильніше від будь-кого хотів бути власником саме цієї землі, такої багатої на ілюзії. (207)

«Karte Tauriens oder der Halbinsel Krim» (Карта Тавриди, або півострова Крим), Відень, 1787 рік, опублікована у рік переможної подорожі Катерини до Криму зі своїм віденським гостем, габсбурзьким імператором Йосифом II, а також у товаристві графа де Сеґюра та принца де Ліня. Тут, у досі маловідомому південно-східному закутку Європи (якщо називати «Європою» те, що, на думку принца, «так мало на неї схоже»), позначений не лише Крим, але також сусідні «Степи, або пустища кочових ногайських татар»

Принц відвідав свій новий маєток на території храму Іфігенії і там, просто на турецькому килимі, написав листа маркізі. Він описав себе «в оточенні татар, що дивляться, як я пишу, та захоплено підводять очі, ніби я другий Магомет». Навколо — пальмові, оливкові, вишневі, персикові й абрикосові дерева, які прикрашають «найпрекрасніше та найцікавіше місце на землі». Ґете в Італії також куштував фіґи та груші, захоплювався цитриновими деревами та визнавав, що у Римі «здійснилися всі мрії моєї юності». Він був переконаний, що «в цьому місці той, хто пильно роздивляється навколо і має очі, аби бачити, неминуче стане сильнішим за вдачею». Але у Криму було не так: принц де Лінь теж (208) проголосив себе «новою істотою», але, на відміну від Ґете, не знайшов зв’язків зі своєю юністю і не зміцнив своєї вдачі. «Я запитую себе, хто я і через яку випадковість тут опинився», — писав він, коли татари позирали на нього, можливо, задаючи собі такі самі запитання. «Я підсумовую мінливість свого життя». Він знайшов поміж татарами одного албанця, який міг трохи розмовляти італійською, як Моцартові «албанці». За допомоги цього перекладача принц намагався розпитувати татар, чи вони щасливі і чи знають, що тепер належать йому. «Я благословляю ледарів (les paresseux)», записав він, знову і знову тішачись відчуттям милосердного панування, не лише як їхній володар, але і як їхній пророк 130.

Він сам був одним із ледарів, коли лежав на своєму турецькому килимі, але з невгамовною уявою: «Що ж я тут роблю? Чи я турецький в’язень? Чи мене викинуло на цей берег після корабельної аварії?» Такі фантазії здавалися йому не більш неймовірними, аніж справжнє запрошення від Катерини: «Вона запропонувала мені піти за нею у ці чарівні землі, які вона назвала Тавридою, і, свідома моєї схильності до Іфігеній, подарувала мені землю, де стояв храм, в якому донька Агамемнона була жрицею» 131. Його «схильність до Іфігеній» схожа на «схильність до Заїр» Казанови. Іфігенія в Тавриді також перебувала «у важких, священних кайданах рабства», і принц де Лінь міг сподіватися знайти у Таврії з-поміж татарок свого маєтку ту, що припаде йому до смаку, відтак назвавши її згідно з власними фантазіями. Коли принц мріяв про Іфігенію у Тавриді, він, напевно, мав на увазі Евріпідову драму, але, можливо, і нову оперу Хрістофа Ґлюка «Іфігенія у Тавриді», яку поставили у Парижі 1779 року, а у Відні 1781 року, коли Йосиф II приймав у столиці Габсбурґів сина Катерини Павла. Публікація Ґетевої «Іфігенії у Тавриді» 1787 року, можливо, ще поглибила прийняття у Західній Європі свіжої леґенди про подорож Катерини до Криму.

Принц де Лінь несміливо грався з думкою залишитися жити у своєму таврійському маєтку: «Чого б мені, пересиченому всім, не осісти тут?» Він міг би побудувати палац, посадити виноград та «навернути в християнство татар-мусульман, змушуючи їх пити вино». Принц не встиг дописати цього рядка, як його слух