Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Як виявилося, серед супутників цариці у Києві немає Потьомкіна. Подейкували, що він готує «розкішне видовище» на шляху вздовж ріки. Тепер нарешті вони могли з човнів оглянути справу його рук і відчути феномен Потьомкіна.
Міста, села, маєтки, іноді селянські халупи було так прикрашено та заховано за тріумфальними арками, гірляндами квітів, добірними архітектурними декораціями, що їхній вигляд доводив ілюзію до межі, перетворюючи їх на наших очах на розкішні міста, блискавично збудовані палаци та створені чародійною силою сади 111.
Із самого початку це була подорож по ілюзіях, — це слово постійно виринає у кожному описі. Тут відкривалася ідеальна ілюзорна перспектива, адже мандрівники, які споглядали Росію зі своїх човнів, просто на воді, не могли зазирнути за фасади будинків у стилі рококо. Принц де Лінь, оглядаючи «тканини, мережива, орнаменти, гірлянди», цинічно припустив, що їх, напевно, «куплено в розкішних крамницях на вулиці Сен-Оноре» 112. Саме стиль рококо, що підніс Париж мадам де Помпадур на вершини смаку, вишуканості та цивілізації, тепер примирив кричущі «контрасти» Східної Європи, перетворивши сільські халупи на палаци, а «потьомкінські села» на міста. Всі ці ілюзорні перетворення на шляху Катерини до Криму вказували на найбільшу ілюзію — ілюзію цивілізації. (200)
Напередодні відплиття з Києва Сеґюр довідався, що у Франції скликано асамблею нотаблів, а це давало змогу сподіватися на політичні та фінансові реформи. Як французький посол, він чув зусібіч привітання: «Щасливі дні, що ніколи не вернуться! Що за наївні ілюзії оточували нас!» 113. Озираючись у своїх спогадах на часи революції та терору, Сеґюр міг згадувати ілюзії 1787 року, коли такі люди, як він, ще вірили водночас у цивілізоване реформування Європи Західної та цивілізування Європи Східної.
Декорації на Дніпрі були не лише архітектурними, тут з’являлися й люди — народи, що досі чекали, аби чар цивілізації перетворив їх. «У повітрі лунали звуки мелодійної музики, що долинала з наших човнів, — писав Сеґюр. — Розмаїте вбрання глядачів уздовж берега постійно змінювало яскраві та зворушливі сценки». І справді, все це скидалося на оперу, в якій багато барвистого одягу й музики. Вбрання особливо «розпалювало уяву». Всі вітали Катерину з тим, що їй пощастило «пом’якшити звичаї (її підданців), донедавна такі грубі та незугарні», та висловлювали надії, що вона досягне такого самого успіху з «дикими племенами, які і далі замешкували найвіддаленіші закапелки її імперії». Катерина уявляла їх у шатрах, з їхніми стадами, без жодних турбот і бажань, і питала себе: «Чи я не зіпсую їх, прагнучи цивілізувати?» Це був усього лише вдаваний сентименталізм у стилі Руссо, бо коли цариця із супутниками минали землі запорожців, які Вольтер пів століття тому називав дивним краєм розбійників та горлорізів, Сеґюр дістав нагоду добре зрозуміти, як саме сентиментальна цариця цивілізувала дикунів: «Катерина II, нарешті зруйнувавши цю дивну республіку, розмістила на їхній території кілька реґулярних козацьких полків» 114. Достеменно так, як і передбачав Вольтер: саме військова дисципліна принесла благословення цивілізації. А може, все було якраз навпаки? Тепер розмаїтим убранням, яке так збуджувало уяву мандрівників, виявилися яскраві однострої, однострої ілюзорної цивілізації, що були частиною видовища.
Сеґюр уявляв мапу, на якій цивілізація загнала «стародавні орди гунів, киргизів і татар» у глухий кут, обмежуючи їхнє грабіжництво щораз меншою територією: «Протягом довгого часу вони, завдяки кочовому життю, завоюванням і (201) спустошенням, наганяли жах на світ, але цей світ, уже цивілізований, залюднений, озброєний, просвічений, відібрав у них саму можливість завоювання». Цей світ був Європою, а подорож Катерини до Криму освітлювала останній закапелок Європи, де ці «стародавні орди» затрималися, але цивілізація та просвіта були готові витурити їх з Європи, «зіпсувати» та загнати у полки. У Кременчуці мандрівників зустріли «видовищем» військових маневрів, під час яких «козаки галасували зі списами у руках». Про назву Кременчука принц де Лінь писав, що вона «не вельми поетична», хоча Моцартові, напевно, сподобалась би, до того ж Потьомкін, цей імпресаріо, прикрасив її поезією козацького галасу. Сеґюр належно оцінив «уяву» Потьомкіна під час подальшого просування на південь: «Він знав, — завдяки якомусь чудесному вмінню, — як боротися з усіма перепонами, долати природу, зрізати шлях, прикрашати злидні, обманювати зір (tromper l’oeil), приховуючи одноманітність піщаних рівнин». І човни чомусь зупинялися лише у «мальовничих місцях». Стада і селяни «оживляли» й «пожвавлювали» береги, тоді як до імперської флотилії підпливали маленькі човники з хлопчиками та дівчатками, які співали «сільських мелодій» 115. Блискуча перемога Потьомкіна над природою була пародією на роботу цивілізації, поданою як «омана зору» (tromper l’oeil). Проте ніхто не відчував омани. Сеґюр знав, що козацький галас та селянські мелодії були лише звуковими ефектами, а «потьомкінські села» — лише фасадами. Вислідом цієї подорожі стане легенда про Східну Європу як про землю ілюзії, але ілюзії, за лаштунки якої західноєвропеєць може легко проникнути.
Граф де Сеґюр та принц де Лінь пливли в одному човні й жили в одній кімнаті, їхні ліжка розділяв лише тонкий простінок. Принц завжди вражав графа «жвавою уявою» та будив його, щоб продекламувати експромтом вірші й пісні. Пливучи «землею козаків до татарського краю», двоє мандрівників розважалися, передаючи один одному через стінку жартівливі листи 116. Звісно, цей епізод трохи нагадує Моцартову подорож до Праги — того-таки року, коли представники французької цивілізації, пливучи Дніпром, дозволяли своїй уяві погратися з непоетичними іменами та з відомими своєю люттю народами. Зрештою, принц де Лінь був відомий своїми (202) безглуздими дотепами, а Сеґюрові принцова «фривольність» видалася напрочуд «пікантною». Зверхність обох панів підсилювала п’янка близькість коронованих осіб і запрошення самої цариці звертатися до неї на «ти», — принца особливо приваблювала несусвітня неформальність звертання ta majesté *. Їм також подобалося співчувати польському королю-невдасі Станіславові-Авґусту, котрий приїхав зустрітися з Катериною на Дніпрі, але удостоївся лише незначної політичної уваги від колишньої коханки. Принц де Лінь, який колись сам плекав надії стати польським королем, не втратив нагоди пустити в обіг bon mot ** на адресу Станіслава-Авґуста, мовляв, той «витратив три місяці та три мільйони, щоб бачити імператрицю протягом трьох годин» 117. Нарешті, коли імператор Йосиф II приєднався до товариства імператриці у Херсоні, то за звичкою наполягав
