Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Те, що «уява» леді Крейвен кликала її на південь, дивовижно пересуваючи навіть столицю імперії, було притаманне інтелектуальній історії того десятиліття. У 1786 році Ґете також вибрався з Веймара до Італії, живлячи свою мистецьку уяву відкриттям півдня Західної Європи. Він пише, що був «перейнятий непоборним прагненням» до «цієї тривалої самотньої мандрівки до осердя світу», до Рима, де «здійснилися всі мрії моєї юності» 88. Леді Крейвен відчувала аналогічну потребу відкрити для себе південь Східної Європи уздовж осі, паралельної до італійської мандрівки Ґете. Інтелектуальна єдність двох частин Європи, Західної та Східної, залежала від чіткості цих осей — від Німеччини до Італії, з одного боку, та від Балтійського до Чорного моря — з другого. Проте пригоди леді Крейвен були зовсім інакшими, ніж у Ґете, і привели вони її не до осердя, а радше на край світу, до незнаної землі — Криму. І все ж до подорожі їх спонукали однакові мотиви, бо Ґете саме в Італії 1786 року нарешті закінчив драму «Іфігенія в Тавриді». А що таке Таврида, як не Крим у старовину! Врятована Артемідою тоді, коли Агамемнон уже зібрався принести її в жертву, Іфігенія опинилася у далекому Криму «в суворих рабських, хоч священних, путах», проголошуючи своє відчуження: «Ніяк мій дух до цього не привикне» * 89.
* Див.: Ґете Йоганн Вольфґанґ. Іфігенія в Тавріді: Драма на п’ять дій / Пер. з нім. Петро Карманський. Із уводом та поясненнями д-ра Якима Яреми. — Краків-Львів: Українське видавництво, 1944. — С. 20, 19. (191)
Леді Крейвен теж навряд чи почувала себе у Криму як удома, проте уява вабила її туди. У Петербурзі перед мандрівкою до Криму вона знехтувала попередженням, що «повітря (там) нездорове, вода отруйна і що я, напевно, помру, якщо поїду туди». Вона знала, що «тільки-но приєднаній країні, як і щойно прибулій красуні, наклепників не бракує», однак почула принаймні одну прихильну розповідь, яка спонукала її припустити, що вона «не пошкодує, якщо придбає татарський маєток». У березні вона вирушила на південь і була вже у Москві, дедалі більше захоплюючись «тим півостровом, що зветься Тавридою, чий клімат і розташування провіщають, що це чарівна країна, чудовий здобуток Росії, від якого не можна відмовлятися». Леді Крейвен була переконана, що «Таврида, безперечно, має стати скарбом для нащадків» 90. Отже, Крим стає скарбом, так само, як Волощина була діамантом. Така лексика мимохіть перетворювала обидві маловідомі країни на імперські трофеї.
Леді Крейвен зупинилася в Полтаві, в Україні, аби оглянути поле битви, де Петро зламав «буйний дух Карла XII», але її власний невгамовний дух кликав її до Криму. Ще дорогою вона згадує, що Крим за османського правління вважали центром работоргівлі — «великим ринком для черкесів», що його колись заселяли скіфи, а згодом сармати. Вперше і майже випадково її опис історично точний, адже скіфи, чиє гучне ім’я у XVIII столітті химерно пов’язували з кожним куточком Східної Європи, мабуть-таки справді жили на території Криму, аж поки у IV сторіччі до н. е. Їх перемогли сармати. Леді Крейвен перетнула степи — «їх називають степами, а я би назвала пустелею» — й опинилася у землях татар. Вона відіслала до першого татарського селища слугу, чий «страх вельми розважав мене протягом цілої подорожі», й той злякано повідомив, що татари «хворобливо чорношкірі люди». Вона не пише сама про їхню чорноту, але «це село не викликало у мене схвальної думки про татарську охайність, (бо) бруднішого, жалюгіднішого місця мені ще не доводилося бачити». Село було лише купкою хатин, і на тлі «казкових краєвидів» вона потішила себе думкою про «вбогість світу». Цивілізацію вона привезла із собою: «Я зупинилася та приготувала чай». Як справжня англійка, вона завжди мандрувала зі «своїм чайним начинням» 91. (192)
Попри те, що це була Татарія, в леді Крейвен склалося сумбурне враження про її етнос, надто через присутність війська. Тут вона зустріла російського генерала, козацького офіцера і навіть загін албанців. Козак захоплювався її верховою їздою: «Коли я зіскочила з коня, повернувшись додому, він поцілував краєчок моєї спідниці та щось сказав по-своєму. Я нічого не зрозуміла, але генерал повідомив, що той висловив мені найбільший комплімент, який тільки можна уявити: мовляв, я гідна бути козаком» 92. Специфіка Східної Європи, незрозуміла мова та екстравагантні жести покори швидко розпалили її уяву. Згодом вона побувала на козацькому святі й описала «розваги»:
По обіді крізь вікно я побачила чудову вдавану бійку між козаками і спостерегла трьох калмиків, потворніших і лютіших від яких годі було уявити; у них глибоко посаджені очі, розташовані близько до перенісся, та незвично квадратні щелепи. Ці калмики так добре володіють луком, що один з них убив гуску зі ста кроків, а другий — з п’ятдесяти розбив яйце 93.
Ця земля була для леді Крейвен і етнографічним музеєм, і театральною сценою. Вона вивчала щелепи, спостерігаючи, як ті жорстокі люди розігрують лють, аби її розважити. За пів століття після того, як Вольтер описав битви Карла XII, вражаючи просвічену публіку жахливою дикістю козаків і татар, леді Крейвен на тих самих теренах уже могла тішитись удаваною бійкою. Як і Вольтер, котрому, щоправда, тут бракувало особистого досвіду, вона вихваляла татарську «гостинність» 94. Проте її відчуття зверхності, коли козаки гостинно цілували краєчок її спідниці, було наслідком справжнього
