Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
На Дунаї, на кордоні між Болгарією та Волощиною, Отрів міркував про чуму, та згодом відігнав від себе ці думки:
Околиці Силістрії всіяні цвинтарями, поцяткованими свіжими могилами; ця місцевість скидається на пустелю, й уява, додаючи смутку цьому пейзажу, всюди бачить смерть, оточену трупами і доходягами, котрі вибльовують зі свого смердючого рота отруйну заразу. Я не знаю, як переповісти враження, що його справив на мене серед жахіть цієї сцени повітряний змій, який злетів у небо й весело плив над містом. Думка про зграйку дітей, котрі бігали й вовтузилися навколо його мотузка, миттєво пройняла мою душу. Мені здавалося, що я чую їхній сміх, який розсіяв сумне видіння, котре переслідувало мене, й дві тисячі болгар, турків, вірмен, християн, які прийшли (184) подивитися на наші прапори, послухати наших барабанів та поїсти з наших рук більше ніж годину, вже не викликали у мене жаху — все завдяки повітряному змієві 74.
Уява Отріва була збуджена настільки, що відсунула на задній план спостереження, малюючи перед ним спершу видовище смерті, а потім переможну картину щасливих дітей. Наступної ночі, перетнувши Дунай, у Волощині, Отрів зазнав нових «тортур» — його «мало не до смерті заїли блохи». Проте він встояв у цьому двобої завдяки ще одному видінню.
Якоїсь миті я побачив себе, всіяного червоними цятками й круглими плямами, їх було так багато, що вони наповзали одна на одну й радше нагадували ту маленьку луску, з якої складалися суцільні панцири давніх даків, у чиїй країні я мав нещастя вперше ночувати 75.
Навіть якщо ці цятки та плями могли завдати болю, вони не були ознаками чуми. Отрів негайно ж перетворює свідчення своєї вразливості на фантазію про панцири й слідом за іншими мандрівниками Східною Європою уявляє себе не тогочасним волохом, а давнім даком. Він і далі тішився, спостерігаючи, як діти бавляться «у багнюці, голі й спритні, наче маленькі мавпенята» 76.
Отрів зауважив подібність Волощини та Молдавії, але тогочасний мандрівник ще не міг виразити цей зв’язок за допомоги рубрики «Румунія»: «Пункти, в яких ці дві держави межують, подібні один до одного як дві краплі води; та сама мінлива доля, ті самі біди, та сама історія зробили валахів і молдаван надзвичайно схожими, фізично й морально». Все це мало на меті позначити однаковий рівень відсталості, проте Отрів у Молдавії не міг втриматися, щоб не помилуватися «надзвичайною чемністю (молдаван) до кожної людини, що скидається на наближеного до господаря» 77. За два дні до завершення мандрівки у Яссах він насолодився останньою фантазією про щось більше, ніж звичайна чемність населення. Він зупинився у будинку, де його увагу привернула вісімнадцятирічна дівчина, яка гаптувала: «Ця ручка, що гаптувала, не поступалася красою рукам наших герцоґинь». Отрів (185) повечеряв та пішов спати, відчуваючи «інші бажання», але вирішив шанувати честь дівчини. Щоденникові записи того дня завершилися, а у записах наступного дня він не згадує, чи дотримався свого рішення.
Прощавай, чарівна гаптувальнице. Молдаванин, який тебе ощасливить, сам буде дуже щасливий, якщо ти будеш такою ж привабливою, якою я тебе побачив (…). Я даю їй трохи грошей: вона бере їх, опускає очі, цілує мені руку. Щодо мене, я захоплююся нею, наче мадонною з полотен Корреджо 78.
У ґалантній і поштивій уяві Отріва дівчина звечора була герцоґинею, а зранку — мадонною, але пікантна фраза саме перед тим, як Отрів дає їй гроші, залишала сумніви з приводу того, що ж сталося вночі. Наділений багатою уявою Отрів знайшов у Східній Європі стільки нагод, аби повправлятися у фантазіях і літературних формах, що, напевно, міг щось лишити для уяви своїх читачів.
«НАЙПАЛКІША УЯВА»Леді Елізабет Крейвен здійснила таку саму мандрівку, що й Отрів, наступного 1786 року. Вирушивши із Константинополя, вона відмовилася від дороги на Белґрад, бо там нібито кишіло розбійниками: «Я проглянула мапи, спитала поради найдосвідченіших тутешніх мандрівників і переконалася, що зможу легко й швидко дістатися Відня через Болгарію, Волощину і Семигород». Згодом, правда, її знову попередили, що «новий маршрут ще небезпечніший, бо там щомилі я натраплю на голови на палях, адже ці краї набагато більше кишать грабіжниками й убивцями, аніж інші» 79. Вона вирішила не йняти віри цьому, але все-таки подорожувала із «парою добрих маленьких англійських пістолів за поясом». Вона припускала, що «більшість жінок злякалися би мандрівки, яку я обираю, проте мені треба було вибратися з цієї країни Магомета, що я й зроблю охоче й радісно». Те, що вона жінка, додавало особливої авантюрності й самій подорожі, й оповіді про неї. Леді Крейвен сама зіграла на цьому в подорожніх нотатках про Болгарію: (186)
Болгарію цивілізація зачепила зовсім мало, і там, де я бачила турка, що працював у полі, він завжди був з рушницею (…). Це видовище, а також ліси, через які пролягав мій шлях, — мандрівники так мало уторували їх, що дерева і кущі відірвали дверцята мого екіпажа, — змусили б тремтіти кожну шляхетну пані 80.
В такий спосіб читача — «кожну витончену пані» — запросили тремтіти разом з нею. Насправді в леді Крейвен була супутниця — «мадемуазель», француженка з білим песиком, а ще обидві шляхетні пані мали офіційного турецького провідника — «мого страхітливого чоадара» — для залагодження всіх подорожніх непорозумінь.
Господар Волощини та його дружина набридали леді Крейвен проханнями лишитися на рік, либонь, вважаючи її ще кращою знахідкою, ніж Отріва, який перебував тоді в сусідній Молдавії, «але я запевнила їх, що не залишуся в Бухаресті й двадцяти чотирьох годин». Водночас її приємно здивувало, що Волощина — не зовсім Схід: «Вечеря на більш європейський манер, ніж я могла собі уявити: я не сподівалася побачити стіл на ніжках та стільці для сидіння». На згадку леді Крейвен узяла із собою «кілька дуже гарно вигаптуваних хусточок» 81. Її захопила краса гір та лісів Волощини: «Годі уявити щось дикіше та романтичніше… проте такі краєвиди навряд чи можуть компенсувати жахливий стан доріг». І справді, хоча через гори її екіпаж тягнули двадцятеро селян,
