Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

своїх знедолених підданців». Торік вони намагалися втекти, але господар спіймав їх і покарав «тисячею ударів батога». Це було ознакою тілесної наруги та феодального гніту, впізнаваною по всій Східній Європі, проте Отрів не зупинявся на цьому. Він одразу перейшов до «вартих уваги» будинків із вуликовими димоходами, жінок, котрі гаптували різнобарвні візерунки, маленьких дівчаток, що випрошували монети, які згодом ставали їхнім посагом. Загалом, Отрів гадав, що «вони дихають вільніше, ніж наші селяни», та видаються «лагіднішими й щирішими». Він дізнався, що вони живуть під однією стріхою зі своїми коровами, биками, вівцями, гусьми та козами, й вирішив, що спритність сільських мешканців, їхній погляд і вираз обличчя надавали їм «дещо козячого вигляду», особливо зважаючи на їхні розкошлані кучми. Наступного дня він виїхав із Коджа-Торли й дорогою оглянув інше село: «З високогір’я ми побачили внизу чоловіків, жінок та дітей, схожих на мурашок, вони збираються у купки, а найдопитливіші підходять до подорожан, танцюючи та співаючи навколо екіпажів» 66. Отрів кидав монети і, вдавшись до порівняння з мурашками, успішно перетворював злидні болгарських селян на тріумф мальовничості.

Наступного дня, вибираючись із Карабунара, він споглядав ще «величніше видовище» — сцену полювання:

Тридцятеро чудових собак, білих як сніг, легких, наче вітер на рівнині, сотня мисливців на таких самих стрімких (181) конях (…). Voilà, цією сценою я милувався з високих пагорбів, які з’єднували Родопи із Балканськими горами. Менше ніж за дві хвилини вони загнали шістьох зайців, котрі мчали, немов стріли, гнані валуванням собачні та вигуками мисливців 67.

Мисливці виявилися кримськими татарами, але значення цієї «сцени» у щоденнику Отріва в тому, що полювання на зайців, яким він так насолоджувався, є літературною переробкою почутої два дні перед тим історії про жорстоке полювання на кріпаків у Коджа-Торлі.

Чудові краєвиди затерли неприємні враження, але повністю відокремити перше від другого було важко. Намилувавшись полюванням, Отрів зупинився для спочинку у «найжахливішому хуторі Болгарії, та й усього світу», котрий був таки «частиною краєвиду тієї чарівної рівнини, яку я тількино вихваляв». Проблема полягала в тому, що цей хутір, коротко кажучи, був надзвичайно брудний: «Тут було брудно, як у болоті; вулиці, поля, будинки — все з багнюки; мешканці потворні, брудні і, як мені видається, хворі, всі в щетині, вошах і якомусь дранті». Та щойно брудне село залишилося позаду, перед його очима постали Балкани, з панорамою «величезного, темного й густого лісу», й він сподівався зробити «якісь нові спостереження над фізичними та моральними якостями горян» 68. Він зустрів дев’яносточотирирічного діда, який вимірював свій вік спогадами про три російсько-турецькі війни, що сягали самого початку сторіччя: «Але долі двох імперій мало важили для нього, якби тільки він зміг пережити свого однолітка-турка з того самого села». Ця комічна оповідь про змагання старожилів означала, що співжиття етносів у горах Східної Європи було далеке від динаміки міжнародної політики чи радше взагалі не мало нічого з нею спільного. Гори не були «ані надто високими, ані надто незручними для сходження», але вони таки «вельми заслуговували на увагу поетів і художників» своєю мальовничістю. «Мандрівники, що перетинають Болгарію, мають боятися лише холоду, зими, злодіїв та вовків», — підбивав підсумок Отрів 69. Цим іронічним застереженням він заспокоював свого уявного читача, запрошуючи його приєднатися до подорожі Болгарією: (182)

Жахливі дороги приведуть вас до Чалі-Кавака; після відпочинку ви мусите плентатися ще зо три години крізь трясовини величезного, прегарного лісу, де ви не почуєте іншого звуку, крім звуку вашої власної рушниці, з якої ви стріляєте час від часу, аби попередити тих, що не надто поспішають, або, навпаки, тих, що поспішають занадто (…) і voilà, саме так і перетинають ці славнозвісні Балканські гори 70.

Отрів, сповнений рішучості привезти вас із собою до Східної Європи, з усім її брудом, вкладає вам до рук рушницю, заохочує вас стріляти з неї, змушуючи ваших провідників і носіїв рухатися статечним кроком. А поки ви мандрували Балканами, Отрів лежав у своєму екіпажі, «страждаючи від болю у шлунку, змучений нудотою».

За два тижні після виїзду з Константинополя подорожні нотатки Отріва дедалі більше починає скидатися на збірку літературних притч. Усе ще страждаючи від тортур недуги, він зображує релігійну утопію Болгарії:

Відтак я безмовно й без жодної цікавості проминув Чинґуалі, Кайалі, Ерубіалар, Кучуфлар, Чарві, напівтурецькі, напівболгарські села, де мусульмани й християни живуть разом, не знаючи ненависти, навіть у згоді, разом п’ють погане вино, порушуючи Рамадан і Великий піст (…), та залишаються, попри це, чесними людьми 71.

* Примітка до електронного тексту. Район поблизу міста Шумен: Чинґуалі (Chinguali) — Ченґел (суч. Дивдядово), Кайалі (Kaïali) ідентифікується як Кауклі, Ерубіалар (Erubialar) — Ембелер (суч. Становець), Кучуфлар (Kouchouflar) — Юсуфханлар (суч. Тикач), Чарві (Charvi) ідентифікується як Саарлі.

Частка фантазії тут тим більш очевидна, що Отрів, за власним визнанням, не виходив з екіпажа через нудоту, а отже, ледве чи міг дорогою добре вивчити п’ять вищезгаданих сіл. Свої вислови він, вочевидь, позичив у Вольтера, особливо коли йшлося про селян, що «п’ють разом погане вино, порушуючи Рамадан і Великий піст»; такі впливи «Кандіда», «Задіґа» й навіть «Філософського словника» надавали його «подорожні нотатки» відчутного присмаку літературності.

Якщо Отрів і міг подеколи скидатися на абата-ораторіанця, то лише на такого, що був світським абатом епохи Просвітництва, який прихильно ставився до мирного співіснування і навіть взаємопроникнення релігій.

Імами та священики завжди однаково поблажливо ставляться до шлюбів поміж вірними двох релігій. Нерідко (183) можна бачити тюрбани та ікони, які знайшли притулок під одним дахом, або Коран та Євангеліє, що лежать одне на одному 72.

Так само, як і війна між двома імперіями, Російською й Турецькою, нічого не значила для змагання двох старих дідів, релігійні війни ніяк не позначалися на побуті різнорідних етнічних спільнот Болгарії. Проте що більше Отрів намагався зосередитися на самих народах Східної Європи, то більше ці народи поставали в нього як конвенційний літературний конструкт доби Просвітництва, більше плід уяви, аніж спостереження. Отрів пояснював релігійний мир «невіглаством та грубістю неосвіченого й непросвіченого народу» і, граючи роль просвіченого абата, філософськи відпускав їм гріхи: «Цей релігійний скептицизм, такий мирний і лагідний, видався мені гідним цілковитого вибачення». Насправді болгари зовсім не були «дикунами, нездатними міркувати». Тиждень тому Отрів саме так говорив, слово в слово, про болгарина, зашельмованого й страченого за крадіжку. Перетнувши