Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
У 1787 році Казанова також перебував у Богемії, гостюючи у замку графа Вальдштейна. Старий авантюрист (171) подався до Праги, аби підготувати видання свого «Ікосамерона», фантастичної оповіді про кровозмішення, шлюб брата й сестри, які помандрували до центру землі, до країни меґамікрів. Меґамікри — це водяні істоти, півтора метра завдовжки, «всіх можливих кольорів, крім чорного та білого», що спілкувалися музичною мовою «гармонійних співів» 44. Казанова міг бути на прем’єрі «Дона Жуана» й, напевно, впізнав у ній відгомін власних сексуальних перемог. Та принаймні цим разом героєм-переможцем був сам Моцарт, тріумфуючи у Празі вдруге протягом одного року. Кажуть, що, побачивши, в якому захваті Прага від «Дона Жуана», Моцарт вигукнув: «Meine Prager verstehen mich» («Мої пражани розуміють мене»), що стало гаслом легенди про особливе ставлення Моцарта до цього міста, яка дожила і до наших днів 45. Це означало, що пражани розуміли його музику, але, напевно, Моцарт, який так любив гратися словами, також тішився іронічною ситуацією, коли вони розуміли його, а він, опинившись серед чехів, не розумів жодного слова. Вони аплодували Вольфґангу Амадею, навіть не підозрюючи, що одночасно аплодують Пункітітіті.
У Моцарта були підстави запам’ятати празький прийом, адже коли 1788 року «Дона Жуана» поставили у Відні, він не мав такого успіху Лібретист Лоренцо Да Понте занотував свої враження від цього удару:
І «Дон Жуан» їм не сподобався! І що на це сказав імператор? «Опера божественна, можливо, навіть ліпша за «Фігаро», але ця їжа не для моїх віденців» 46.
Принагідна згадка імператора Йосифа про «моїх віденців», котра натякала, що він знає їхні смаки, дуже близько нагадувала Моцартове посилання на «моїх пражан». Зрештою, у цих словах було, безумовно, щось імперське, ба навіть самонадійне, що робило пражан вірними й люблячими підданцями Моцарта.
Потьомкін сподівався привезти Моцарта до Санкт-Петербурґа. У передчутті цього візиту Моцарт придбав книжку під назвою «Географічний і топографічний путівник усіма землями Австрійської Монархії, з описом дороги до Санкт-Петербурґа через Польщу». Така мандрівка, напевно, принесла б нові перемоги та, ймовірно, нові кумедні імена 47. (172) Прийнявши у Богемії ім’я Пункітітіті, Моцарт не перестав бути гостем з Відня, навпаки, комічно підкреслив свою відстань навіть із відтінком поблажливої зверхності. Моцарт міг називати себе Пункітітіті, але збірник німецьких поезій, виданий 1787 року в Празі, підносив його як «німецького Аполлона» й вітав словами: «Німеччина, твоя батьківщина, простягає тобі руки» 48. Це звернення наче луною відбилося у словах дона Жуана, коли він зваблював селянську дівчину Церліну: «La сі darem la mano» *.
Імперське ставлення Моцарта до своїх пражан найяскравіше проявилося під час третіх і останніх відвідин Праги наприкінці літа 1791 року, лише за кілька місяців до його смерті. Він прибув на прем’єру опери «Титове милосердя», що розповідала про доброту римського імператора Тита й була написана з нагоди коронації Габсбурзького імператора Леопольда II королем Богемії. Александер фон Клейст, котрий також прибув із Німеччини до Праги, вів щоденник своєї поїздки на коронацію та опублікував його у Дрездені наступного року під назвою «Фантазії на шляху до Праги». Фантазії Клейста, як і самого Моцарта, пов’язувалися із набуттям нової ідентичності. «Чи то через замріяність (Schwärmerei), чи звичайну людську чутливість, — писав Клейст, побувавши на «Титовому милосерді», — у ту мить я більше хотів бути Моцартом, аніж Леопольдом» 49. Образи імператора й композитора ототожнювалися: вони обоє були владарями Праги, що приїхали, овіяні славою, з Відня, збуджуючи фантазію інших німецьких гостей. Клейст перетворив своє зацікавлення Моцартом на предмет німецької гордості, згадавши про особливий інтерес «наших німецьких слухачів». Сам Леопольд не був у захваті від «Титового милосердя», а його супутниця, імператриця Марія Луїза Іспанська, провівши з Леопольдом багато років у Тоскані, по-своєму оцінила німецьку якість цієї італійської опери Моцарта, коли, з властивою їй вульґарністю, назвала її «una porcheria tedesca» ** 50.
* «Рученьку, красуне, дай мені…» (італ.).
** «Ще одна німецька гидота» (італ.).
Першим біографом Моцарта став у 1798 році богемець Франц Ксавер Німечек, який змалював сумний від’їзд (173) Моцарта з Праги 1791 року в «передчутті своєї близької смерті». У Відні були й такі, хто приписував смертельну хворобу Моцарта нездоровому «богемському повітрю», ба навіть богемському пиву, але Німечек твердив, що коли у грудні композитор помер, у Празі пролили більше сліз, ніж у Відні. Наступного 1792 року празька газета вже творила міф про особливе «розуміння» пражанами Моцарта: «Здавалося, Моцарт творив для Богемії; його музики ніде не розуміли та не виконували краще, ніж у Празі» 51. Його лібретист Да Понте повернувся в Прагу 1792 року й став там свідком постановки плодів їхньої з Моцартом співпраці: «Фіґаро», «Дон Жуан» і «Cosi fan tutte» *. У своїх мемуарах Да Понте пригадує, що «богемці захоплювалися» Моцартом, розуміли навіть ті «твори, якими найменше цікавилися в інших країнах», а також зуміли «досконало» збагнути генія, якого інші нації визнали лише «після сили-силенної концертів» 52. Проте Да Понте віддавав належне богемцям не без іронії, так само, як маленький вигаданий богемський вуличний скрипаль Ґрімма пророкував у Парижі занепад зіпсутої французької опери. Перед від’їздом з Богемії Да Понте зустрівся зі своїм земляком-венеціанцем Казановою, який був винен йому гроші, але не зміг повернути борг. Позаяк Моцарта вже не було в живих, Да Понте більше не мав підтримки у Відні й не мав певності щодо майбутнього. У 1792 році Казанова наполегливо радив Да Понте їхати в Лондон, що той і зробив, а згодом закінчив свою довгу кар’єру в Нью-Йорку, викладаючи італійську мову в Колумбійському університеті. Але 1791 року Да Понте збирався вирушити до Санкт-Петербурґа 53.
* «Всі пані роблять так» (італ.).
1794 року до Праги прибув учень Моцарта Франц Ксавер Зюссмаєр. Він супроводжував Моцарта до Праги
