Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

Устрій твоєї країни дуже недосконалий, він успадкований від варварських племен і є ганьбою цілого людства. Коли народ стогне під таким тяжким ярмом, великим щастям для нього буде добрий і просвічений государ (…). М’якістю свого правління дай підданцям відчути себе вільними, знищивши огидні кайдани рабства 23.

Маратів польський мандрівник у Західній Європі усвідомив варварство своєї батьківщини, викоренити яке мусить просвічений володар.

Поза сумнівом, засудження «огидних кайданів рабства» у Польщі також містило приховане засудження французького суспільства, адже, як зазначив у «Суспільному договорі» Руссо, люди «скрізь у кайданах» (21).

Марат наприкінці «Польських листів» навіть попереджав про прихід «бурі», що (158) знесе тиранічні уряди й накличе «гнів на приречені голови міністрів» 24. Та попри це, революціонер Марат, який невдовзі радітиме купі голів на ґільйотині, зміг зручно нав’язати Східній Європі шляхетний уряд просвіченого князя. Вольтер гадав, що Східна Європа потребує дисципліни й сильної руки Карла чи Петра; Марат вважав, що Польщі годиться монарше правління. Відсталість Східної Європи дозволяла мріяти про тверду владу навіть тим західноєвропейцям, котрі у себе вдома були запеклими критиками її основ.

Східну Європу як царство фантазії найяскравіше змальовано в «Дивовижних мандрівках та пригодах барона фон Мюнхгаузена» Рудольфа Еріха Распе. Опис цих вигаданих «мандрів» з’явився друком 1785 року в Англії, за рік після публікації подорожніх оповідей Кокса та Річардсона, й мав великий успіх також у німецькому перекладі 1786 року. Распе, як і його вигаданий герой, сам був німцем, але, завдяки династичним зв’язкам між Англією та його рідним Ганновером, робив свою сумнівну кар’єру з обох боків Ла-Маншу. Освіту він здобув у Ґеттінґені й, вочевидь, саме там уперше почув леґенди про надзвичайного барона. 1767 року Распе став наглядачем колекції коштовного каміння в Касселі. Він отримав таку чудову нагоду красти каміння, що 1775 року мусив тікати до Англії. Саме там барон Мюнхгаузен народився й вирушив у першу мандрівку: «Я виїхав з дому в подорож до Росії серед зими, цілком правильно зміркувавши, що шляхи через північні області Німеччини, Польщу, Курляндію та Ліфляндію, — а вони, як розповідають усі мандрівники, чи не трудніші, ніж дорога до Храму Чеснот, — в цю пору року мають бути полагоджені морозом і снігом» (22) 25.

Від самого початку Мюнхгаузен і Распе виявляють свою обізнаність із подорожньою літературою, присвяченою Східній Європі, на (159) тлі якої творять плетиво своїх фантазій. Книжку було видано саме тоді, коли Сеґюр завершував свій шлях сушею.

Перше, що барон Мюнхгаузен побачив у Східній Європі, «нещасний дідок», котрий лежав у Польщі «на пустельній галявині, по якій гуляв лютий вітер; тремтячий і безпомічний, він ледве мав чим прикрити голе тіло» (23). Це — останнє звичне видовище на його шляху до Санкт-Петербурґа, а також одна з останніх сцен, де з’являються люди. Для Мюнхгаузена Східна Європа — це земля фантастичних пригод серед диких звірів, чию дикість він приборкував своїми алегоричними звитягами, котрі слугували метафорою завоювання й цивілізування. Він прямував на своїх однокінних санях до Росії, коли зненацька побачив, що за ним «женеться здоровенний вовк, якому лютий зимовий голод надавав незвичайної сили» (24). Порятунок барона з вовчих кігтів демонстрував неперевершену майстерність західного мандрівника Східною Європою:

Машинально я кинувся ниць у сани, з одною надією, що кінь якось порятує нас обох. І тут сталось те, що я передчував, але чого не смів сподіватися. Вовк нітрохи не поцікавився моїм жилавим тілом, що було для нього занадто мізерною поживою, але, перестрибнувши через мене, він люто накинувся на коня і, клацнувши щелепами, в одну мить відкусив весь зад бідолашної тварини, яка від страху й болю помчала вперед ще швидше. Врятувавшись таким чином від загибелі, я нишком підвів голову і з жахом побачив, що вовк все глибше вгризається в мого коня. Але, поки він займався цим приємним ділом, я вибрав хвилинку і з усієї сили оперіщив його руків’ям батога по шкурі. Цей несподіваний напад іззаду нагнав йому доброго страху, тим більше, що в цей час він уже до половини заліз у свій футляр; він рвонувся щосили вперед, кінський труп лишився на місці, і що ж! — дивлюсь, а мій вовк опинився в упряжці. Я, зі свого боку, хльостав його батогом без усякого жалю, і так, скачучи повним галопом, ми щасливо прибули до Санкт-Петербурґа, всупереч обопільному сподіванню і на великий подив прохожим (25) 26.

Поза всяким сумнівом, найважливіше тут — це дисциплінування за допомоги упряжі, унаочнення здатності західноєвропейського мандрівника приборкувати дикість, хай і подане тут як байка. Проте глядачі у Санкт-Петербурзі побачили вже виконаний трюк — вовка в упряжі, а не брутальні подробиці самого приборкування. Англійським читачам, які знайомилися з цією сценою лише через рік після прочитання Кокса, шмагання вовка видалося напрочуд знайомим, як нагадування про те, що побиття людей було характерною ознакою російського невільницького суспільства. Використання «руків’я батога» для «несподіваного нападу іззаду» перетворювало приборкання вовка на акт анального зґвалтування. Це був сексуальний тріумф Західної Європи над дикістю, досягнутий за допомоги батога й пройнятий комедійною брутальністю. Для де Сада Східна Європа в «Історії Жульєтти» була передовсім ареною анальних зґвалтувань, хоч героям та героїням де Сада траплялися такі сцени і в інших частинах світу.

У Санкт-Петербурзі барон Мюнхгаузен «водив компанію з порядними людьми» й натякав на витонченіші сексуальні подвиги, ніж зґвалтування вовка. Очікуючи в столиці на призначення в російську армію, він марнував свій час неймовірними мисливськими забавами. Одного дня він натрапив на «чудового чорно-бурого лиса», чиє коштовне хутро «не хотілося псувати кулею», тож він пришпилив лиса хвостом до дерева, витяг свого гарапника й «так оперезав його, що лис моментально вискочив з свого пишного хутра» * 27.

* Там само. — С. 29.

Наступна зустріч з російським вовком виявилася ще інтимнішою:

Іншим разом так само несподівано наскочив на мене здоровенний вовк. Мені не лишилось нічого іншого, як тільки інстинктивно ткнути йому кулак у роззявлену пащу; борючись за своє життя, я залазив рукою все