Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Поза сумнівом, Вольтер знав, що частина Росії лежить у Європі, але це не завадило йому написати дещо парадоксальну фразу, мовляв, ця країна «майже незнана Європі». У такий спосіб він передбачав можливість існування двох Європ: тієї, котра «знала», що й до чого, як барон Тотт навчився «знати» молдаван, та другої Європи, що чекала на те, аби про неї «дізналися». Тією другою Європою була Східна Європа, а Вольтер прирівняв предикат «майже незнана» із предикатом «менш цивілізована». Його аналогія з Кортесом і мексиканцями, як і Річардсонова аналогія з перуанцями, котрі чекали приходу іберійців, щоб «стати людьми», натякала на існування темного боку винайдення Східної Європи. Сам Вольтер, слідуючи за Карлом XII, ставав філософським Кортесом Східної Європи, винаходячи її для просвіченої публіки.
Після битви під Нарвою Вольтер попрямував за Карлом до Польщі, королем якої став польський клієнт шведського короля Станіслав Лещинський. Останній, після вигнання з Польщі, оселився у Західній Європі як герцоґ Лотаринзький, віддав свою доньку за французького короля Людовика XV і став покровителем Просвітництва, а часом і самого Вольтера. Такою була лінія спадковості, що тяглася від Карла через його клієнта Лещинського до клієнта останнього — Вольтера; таким був особистий ланцюжок, який поєднував шведського короля та французького філософа, кожен з яких у свій спосіб прагнув опанувати Східною Європою. Для Вольтера взагалі не існувало Польщі на сучасних картах, на яких її позначали як «частину давньої Сарматії». Він описував поляків під час засідання сейму «з шаблею в руці, як у давніх сарматів». Вольтер навіть спромігся їх «побачити» й показати своїм читачам: «У польських вояків дотепер можна побачити характер давніх сарматів, їхніх предків, — той самий брак дисципліни та шаленство під час нападу» 3. Польська шляхта справді часто називала себе сарматами, підкреслюючи свою кастову й культурну окремішність, але Вольтер уживав цю назву в зовсім іншому сенсі. Переносячи поляків у давню історію й повністю ототожнюючи їх із далекими «предками», він діставав змогу зарахувати Польщу до антропологічно нижчого ґатунку цивілізації. (146)
Після Росії та Польщі Карл «заглибився (s’enfoncer) в Україну». Для Карла це був доленосний стратегічний маневр, який зрештою призвів до розгрому під Полтавою, але для Вольтера він став важливим інтелектуальним проривом. Заглибившись в Україну, Карл опинився на землях, знаних йому ще менше, ніж Росія та Польща, а отже, ще менш цивілізованих, і, найважливіше, землях, які губилися на півдні карти Європи. Після того як Вольтер рушив за Карлом в Україну, вже не можна було вдавати, що ця книжка про «Північ» Європи. Україна у Вольтера — це «земля козаків, розташована між Малою Татарією, Польщею та Московією», а це угруповання земель можна було означати тільки як Східну Європу. Особливості України він раз у раз пояснював посиланнями на сусідні країни: вона політично вразлива, позаяк «оточена Московією, володіннями Великого Султана та Польщею»; вона відстала у сільськогосподарському розвитку через «спустошення» татарами й молдаванами — «розбійницькими народами» 4.
Україна, за Вольтером, була «незнаною землею» в тому самому парадоксальному сенсі, що й Росія до Петра, і належала до того самого двозначного регістру: незнана Європі частина Європи. Вольтер намагався зробити її знаною, розташувавши в оточенні сусідів — Польщі, Росії, Молдавії, Татарії і Туреччини. Шукаючи означення одній країні, він мусив означити «цю велетенську частину континенту». Вольтер скористався методом свого сучасника, великого шведського натураліста доби Просвітництва Карла Ліннея, який у праці «Systema Naturae» (1735 рік) окреслював окремі види, розміщуючи їх у таблицях поряд зі спорідненими видами. Мішель Фуко вважав цей метод суттю епістемології XVIII сторіччя, де «всі позначення виконуються через з’ясування співвідношення з усіма іншими можливими позначеннями» 5. Коли справа доходила до називання географічних теренів, такий метод спонукав Вольтера до ментального переукладення мапи Європи, створення нової таблиці відносин, де «північно-південну» вісь заступила «східно-західна». Він поєднав ті землі, які Карл XII мріяв завоювати, землі, які приваблювали чужоземні армії та місцевих розбійників, землі, які чекали на своє відкриття мандрівниками-пройдисвітами та чужоземними філософами. (147) Таке поєднання мало сенс для французів, позаяк у їхніх очах ці землі об’єднувала їхня повсюдна відсталість.
Карл довів своє військо «до східного краю України», до східного краю самої Європи, де Вольтер виявив запорозьких козаків, «найдивніший народ на землі». Він описав запорожців як «ватагу давніх русів, поляків і татар». Їхня релігія — «щось на кшталт християнства»; їхнє господарство, звісно, тримається на «розбої»; їхня політична система передбачає обрання вожака, якому згодом перерізали горлянку. Втім, найдивовижнішим був спосіб, у який вони поповнювали свої ряди: «Вони не терплять поруч себе жодних жінок, тому просто забирають усіх дітей на двадцять або тридцять льє навколо й виховують їх за своїми звичаями (moeurs)» 6. Ця химерна концепція приводила до висновків у дусі Ліннея, адже шведський натураліст вважав статеве відтворення популяції ключем для означення окремих видів. Вольтер уявляв запорожців як народ, котрий не розмножується статевим шляхом, дивну і неприродну мішанину давніх племен. Попри це, вони таки могли дещо передати дітям, яких вони забирали від матерів: свої moeurs, тобто манери і звичаї. Вольтер припускав, що навіть розбійники-горлорізи мають якісь манери, хай навіть дивні й примітивні. Саме за допомоги цього поняття Вольтер оцінюватиме всю всесвітню історію в «Досліді про всесвітню історію та про звичаї й дух народів від Карла Великого до Людовика XIV» 1756 року. Тож коли він писав «Історію Карла XII», манери вже правили за мірило для встановлення рівня цивілізації.
Карл перетнув Україну впродовж «незабутньої зими 1709 року — ще жахливішої на цьому пограниччі Європи, ніж у нас у Франції». Вольтер усвідомлював, що у своїй історії він ставав першопрохідцем «пограниччя Європи», східного пограниччя, і в той же час він відчував, що Україна, попри всю свою дивовижність, була частиною Європи, позаяк вона пережила таку саму незабутню зиму, як і «ми» — у Франції. Спільний європейський досвід пов’язував запорожців із самим Вольтером; він пам’ятав зиму 1709 року, коли йому було 15 років. Для Карла Україна була «незнаною землею», як і для молодого Вольтера, з
