Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

тією різницею, що 1709 року Карл побував там насправді, а оскільки ця земля була «незнаною», він не (148)знав шляху по ній. «Карл заглибився у ці загублені землі (ces pays perdus), не будучи впевненим у своєму шляху», — писав Вольтер, трохи граючись двозначністю слів 7. Загубився, звісно, сам Карл, але за допомоги кмітливо вигаданої літературної перестановки Вольтер вправно поставив ситуацію догори ногами, й загубленою виявилася Україна, pays perdus. Загублені землі Східної Європи чекали на першовідкривачів — завойовника Карла й філософа Вольтера. Вольтер, оголосивши ці землі загубленими, міг дозволити собі приємність їх відкрити, проаналізувати, класифікувати й позначити на карті у належному стосунку до Західної Європи.

Карл зазнав поразки від Петра під Полтавою й утік ще далі на південь, завершивши перетин Східної Європи від Балтики до Чорного моря. Він знайшов притулок як гість, а фактично як в’язень, в османського султана у Бендерах на Дністрі, між Татарією та Молдавією. Вольтер описав Крим, котрий був колись торговим центром стародавніх греків, потім середньовічних ґенуезців, а за його часів перетворився на самі руїни серед «спустошення й варварства». Татари були варварами, проте вони гостинно прийняли Карла XII: «Від скіфів, своїх предків, успадкували вони непохитну повагу до гостя» 8. Як і раніше поляко-сармати, що їх змалював Вольтер, татаро-скіфи залишилися варварами зі старовинного світу. Ця формула виявилася настільки успішною, що пів століття по тому Кокс і Сеґюр знаходили скіфів по всій Східній Європі.

Султан переправив Карла з Бендер до Демотики у Фракії, під Адріанополем. Король усе ще перебував в Європі, так ніколи й не потрапивши на Схід; 1714 року він повернувся до Швеції. Перед Полтавою Вольтерові здавалося, що Карл міг зруйнувати турецьку та перську імперії; якби він це зробив, то Вольтерова історія перетворилася б на працю з орієнталізму 9. Натомість останню зупинку вони разом із Карлом зробили «у Демотиці, у бездіяльності та забутті (l’oubli)». Читач мав усі підстави заплутатися: чи це Карл, чи Демотика були загублені у забутті, а Вольтер лише посилив цю двозначність подальшим парадоксом: «Уся Європа вважала його мертвим». Звісно, цього не могло бути, адже Карл перебував у Демотиці, а Демотика була частиною Європи. Це забуття (oubli), здавалося, зачепило й самого Вольтера, який забув (149) простий географічний факт. Східна Європа залишалася загубленою навіть після того, як її винайшли, але Демотику після Карла та Вольтера вже просто неможливо було забути. У 1791 році, коли Салаберрі долав останній відтинок шляху від Адріанополя до Константинополя, він проминув Демотику і згадав, що там деякий час жив Карл XII 10.

Карл зміг підкорити Східну Європу, бо запровадив у своїх військах «дисципліну, аби зробити їх непереможними». Петро спромігся зупинити Карла під Полтавою, застосовуючи той самий засіб: «запровадивши дисципліну у своїх військах». Фуко висловив припущення, що «дисципліна» була непривабливим зворотним боком просвіченої цивілізації XVIII сторіччя, «цілим набором інструментів, технік, методів, рівнів застосування та цілей» (19) для дієвішої реалізації влади. Вольтер, пояснюючи успіхи Карла чи Петра у Східній Європі, постійно згадує дисципліну.

В польських вояків було «так само мало дисципліни», як у давніх сарматів. Петро пропонував «дисциплінувати українських козаків» 11. Народи Східної Європи належало не лише відкрити, а й дисциплінувати; Петро і Карл як майстри дисципліни намагалися приборкати енергію, яка гаялася на розбій. Карл спробував і програв, але Петро і його наступники від Катерини до Сталіна досягли неабияких успіхів в опануванні Східної Європи. Вольтерова «Історія Карла XII» описувала землі та народи Східної Європи, означивши стосунок, в якому вони перебували щодо Європи Західної (відсталість), одне до одного (схожість) і щодо своїх давніх предків (тотожність). Ці стосунки закладали філософські підвалини уявлень про Східну Європу впродовж XVIII сторіччя. «Я подав тут загальний огляд природних тіл, — писав Лінней у своїй «Systema Naturae», щоб допитливий читач за допомоги цієї географічної таблиці міг спрямувати свій шлях цими просторими царствами» 12. Якщо Ліннеєві йшлося про царства мінералів, рослин і тварин, то Вольтер пропонував допомогу тим читачам, які збиралися відвідувати царства іншого ґатунку. Формули його уявної мандрівки виринатимуть протягом століття в оповідях (150) мандрівників, котрі насправді побували у Східній Європі, навіть тих, хто хотів спростувати або переглянути винесений ним присуд. Водночас допитливі читачі та кабінетні мандрівники часів старого режиму впевнено визначали рівень власної просвіченої цивілізації, коли разом зі своїм провідником Вольтером уявляли Східну Європу.

«ГРУБІШІ ТА МЕНШ ВИХОВАНІ НАРОДИ»

1751 року Ґотгольд Ефраїм Лессінґ, тоді молодий і маловідомий журналіст, надрукував у Берліні рецензію на книжку, яка щойно вийшла у Бреслау, «Polonia litterata», її написав поляк латиною та присвятив сучасній польській літературі. Лессінґ повідомляв, що Станіслав Понятовський (батько майбутнього короля Польщі) видав коментарі до «Історії Карла XII». Лессінґ також окремо вказав на польський переклад Вольтерової «Заїри», котрий мав невдовзі вийти друком. Згадавши про цей відгомін французького Просвітництва, Лессінґ відзначив поширення у тогочасній Польщі латиномовної літератури (вкупі з книжкою, що її він рецензував) і готовність польських авторів, «рівняючись (nacheifern) на інші країни, відроджувати свою мову». Та передусім публікація «Polonia litterata» «тим більше приверне увагу допитливої людини, бо вона знайомить нас із сучасним станом ученості у королівстві, що його надто багато людей досі вважають загрузлим у варварстві» 13. Лессінґ, котрого пізніше проголосять одним із гігантів німецького Просвітництва, засвідчив цією фразою виникнення загального зацікавлення Польщею та готовності визнати, що ця країна — не лише варварський край; вона варта похвали за те, що охоча наслідувати приклад інших країн. За доби Просвітництва це була класична концепція Східної Європи, котру розміщували десь поміж варварством і цивілізацією й оцінювали за нормами, встановленими у Західній Європі.

1758 року Лессінґ накидав основні ідеї п’єси під назвою «Гороскоп», якої так і не закінчив; її дія мала відбуватися на Поділлі, провінції України, що була частиною Речі Посполитої 14. На той час Лессінґ уже був добре відомим драматургом, який привернув до себе увагу 1755 року, написавши (151) «Міс Сара Сампсон», новаторську міщанську трагедію, де, на відміну від неокласичних п’єс, відсутні трафаретні аристократи або міфологічні герої. «Гороскоп» — це не буржуазна трагедія, її герої — підкреслено дворянського походження. Крім того, на відміну від «Міс Сари Сампсон», дія відбувалася далеко від Англії, на Поділлі XV століття, а шляхетні персонажі були поляками й татарами. Задумуючи менш сучасну, за його власними стандартами, драму, Лессінґ шукав