Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Бошкович визнавав, що написав лише «короткий звіт» про недовгу подорож, і закликав до створення «повнішого і загалом кориснішого твору». Прикметне для XVIII століття прагнення до повноти знань найяскравіше відбилося в «Енциклопедії» Дідро і д’Аламбера, останні томи якої готувалися до публікації саме тоді, коли Бошкович мандрував Східною Європою. В основі «Енциклопедії» лежало припущення, що у XVIII сторіччі знання про всі речі від «А» до «Я» можна переглянути на новій, раціональнішій основі. Країни Східної Європи, що зазвичай розглядалися як географічні об’єкти, були розкидані в абетковій послідовності по всіх сімнадцяти томах видання, але разом узяті ці статті відображали загальний стан просвітницького знання про Східну Європу на середину XVIII століття.
У першому томі, що з’явився 1751 року, серед інших статтей на літеру «А» була одна про «Agnus Scythicus», славнозвісне скіфське ягня, напіврослину, напівтварину, диво російської природи, до якого «Енциклопедія» підійшла дуже критично, аби висміяти релігійні чудеса 102. У другому томі (1752 року) землям Східної Європи було приділено (268) небагато уваги: лише дві статті на літеру «Б»: «Богемія» та «Болгарія». Після кожного терміна в «Енциклопедії» в дужках подавалося скорочення, яке вказувало на галузь знань, до якої цей термін належав, у цьому випадку до географії: «BOHEME (Géog.), royaume de l’Europe», європейське королівство. Далі у короткому абзаці згадувалася столиця Богемії Прага, родючий ґрунт, багаті рудники й скляні мануфактури цього краю. У висновках підсумовувалася політика, звичаї та етнічний склад: «Це королівство належить до Австрійського дому. Богемці дуже працьовиті, їхня мова — один зі склавонських діалектів (l’Esclavon)» 103. Стаття про Болгарію була так само короткою, але цікаво, що йшлося про два географічні об’єкти. З одного боку, «BULGARIE (la grande)», названа «азійською провінцією в російській Татарії», з іншого — «BULGARIE (la petite)», що була «турецькою провінцією в Європі» 104. Розглядаючи Болгарію як суто географічне поняття, «Енциклопедія» розташовувала її як в Азії, так і в Європі, причому азійською частиною, що належала до Російської імперії, управляли з Європи, а європейською частиною, що входила до складу Османської імперії, керували з Азії. Болгарія енциклопедистів, географічно розташована між Європою та Азією, насправді була країною Східної Європи.
Така стратегія географічного розташування найяскравіше далася взнаки у більшій статті про Угорщину — «величезний край в Азії та в Європі», — що з’явилася у восьмому томі «Енциклопедії». Восьмий-сімнадцятий томи побачили світ 1765 року під фіктивною маркою швейцарського видавця, аби обійти королівський декрет 1759 року, що забороняв друкувати їх у Франції. Розлогі статті про Угорщину, Польщу, Росію і Татарію, відповідно у восьмому, дванадцятому, чотирнадцятому і п’ятнадцятому томах, відзначалися певною концептуальною єдністю, оскільки їх усі написала одна людина, вічний енциклопедист, шевальє Луї де Жокур. Вольтер, переглядаючи томи, що вийшли 1765 року, зауважив, що «шевальє де Жокур зробив три чверті з них». Насправді внесок Жокура був дещо скромніший, але також визначний: він написав близько чверти всіх текстів. Француз, що здобув освіту в Женеві, Лейдені й Кембріджі, Жокур зачепив усі ті (269) теми, які лежали в основі західноєвропейського Просвітництва. Хоча він особливо цікавився наукою і медициною, це не завадило йому писати статті для енциклопедії на будь-яку тему; не всі його колеґи-філософи ставилися до цього схвально. Дідро, що мав би бути йому вдячний за чверть енциклопедії, зауважував: «Шевальє де Жокур? Не бійтеся, що йому колись набридне вимучувати з себе статті, сам Бог створив його для цього». Ґрімм писав у тому ж дусі: «Безліч статтей на найрізноманітніші теми, зокрема дуже важливі, було доручено шевальє де Жокуру, людині надзвичайно сумлінній і невтомно працьовитій, але безжальному компіляторові, який лише збирав матеріал з найвідоміших і часто посередніх книжок» 105. Такий метод компіляції ґарантував, що його статті відбивали усталені для XVIII століття думки: розмістивши Угорщину «в Азії і в Європі», де Жокур відобразив не лише власні упередження.
Насправді його погляд на Угорщину в «Енциклопедії» був цілком аналогічним поділові Болгарії на дві частини. В обох випадках там, де сучасна географія розміщувала країну на карті Європи, нехай і Східної, «Енциклопедія» зверталася до стародавньої географії, аби показати зв’язок цієї країни з її азійським минулим.
Азійська Угорщина, або Велика Угорщина, була у старовину батьківщиною гунів, або угорців, що прийшли до Європи під час занепаду Римської імперії: п. Деліль розташовує її на схід від Болгарії в Азії. (…) Волощина лежала на південь від Угорщини; тож усі три народи: болгари, угорці та волохи були сусідами в Азії, подібно до того, як тепер в Європі 106.
Тут суміжне розташування, що поєднує сусідні країни Східної Європи, стає чимось на кшталт географічної долі. Якщо Угорщина, Болгарія та Волощина на тогочасній карті Європи зафарбовувалися одним кольором, то це було наслідком не лише їхньої недавньої належності до східної Османської імперії, але також давніших історичних зв’язків з Азією. Стародавні азійські країни охайно перенесено на сучасну карту Європи разом з народами, що «прийшли до Європи» й відновили там колишні географічні зв’язки. (270)
Середньовічна Угорщина розглядалася крізь призму її складників, що ще більше підкреслювало зв’язки між країнами Східної Європи.
Угорська монархія на початку XIV століття охоплювала власне Угорщину, Семигород, Молдавію, Волощину, Хорватію, Боснію, Далмацію та Сербію; але розширення її меж нагадувало море, що іноді здіймається й виходить з берегів лише для того, аби невдовзі туди повернутися. Успіхи османської зброї надзвичайно зменшили розміри цієї монархії: цілі провінції було відібрано в неї, але за Пожаревацькою мирною угодою Імператор повернув деякі частини Волощини, Болгарії, Сербії, Боснії та Хорватії 107.
Східна Європа нагадувала море, її мінливі кордони рухалися, наче хвилі припливу й відпливу. Ці землі рішуче ухилялися від войовничих зазіхань Європи і Сходу, тож ані географи, ані енциклопедисти не могли сказати з певністю, де ж вони розміщені.
Жокур допускався посутніх помилок, вдаючись до поширених стереотипів. «Мова Угорщини є одним зі слов’янських діалектів, — помилково стверджував він. — А відтак вона частково споріднена з мовами богемців, поляків і росіян» 108. Угорська мова, що належить до угро-фінської мовної родини, не мала жодного
