Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

1945 року. У книжці «Дорога у нікуди» на с. 372 про це згадується тільки одним реченням: «21 березня 1945 року 240 солдатів з Окремого оперативного батальйону (КБВ) у Любачові і міліціонери провели акцію в селі Старий Люблінець». І це все. Коротко. А я був свідком цієї «акції» й донині її пам'ятаю. Відразу після сходу сонця військо і поліція оточили село. А потім почали стріляти запалювальними набоями, підпалюючи у такий спосіб село. До вечора Старий Люблінець ущент згорів. Коли у селі шаленіла пожежа, кати у мундирах Війська Польського витягали з будинків чоловіків, починаючи від п'ятнадцятирічних. Їх вбивали на місці на очах матерів, дружин, дітей. Врятувалися лише ті, кому вдалось утекти до лісу, за 5 км від села. Мені також це вдалось. Це була пацифікація, а не якась там «акція». Пацифікатори грабували все, вантажили на вози і вивозили у напрямку Руди Ружанецької, Немцова, Цішанова, Замха — сіл, де проживало головним чином польське населення. 21 березня 1945 року поляки вбили 170 чоловіків. Ще протягом кількох наступних днів над спаленим селом піднімався дим, було чути тільки зойки жінок і дітей. Перед цим у Старому Люблінці мешкало 700 родин.

Цього трагічного дня у лісі між Новим Люблінцем і Рудою Ружанецькою стояв підрозділ УПА. Знаю, що партизани, дізнавшись про трагедію, вимагали від командира помсти на мешканцях Руди Ружанецької, де переважали поляки. Вибрали Руду, бо звідти походили міліціонери, які пацифікували Старий Люблінець. Але командир підрозділу УПА, І. Шиманський, не дав дозволу

23 березня 1945 року КБВ знову спробував напасти на село. Але тим разом його привітали кулі УПА. Багато солдатів загинуло під час бою. До нинішнього дня у Новому Люблінці стоїть пам'ятник, присвячений тим, хто зміцнював «народну владу», вбиваючи мирних людей.

Ще гірша доля чекала село Гораєць, що за 8 км від Старого Люблінця. У Горайці нападники мордували не тільки чоловіків, але також жінок і дітей. Тоді загинуло 200 осіб. Після пограбування все село спалили.

У всіх тих злочинах хтось брав участь, хтось давав накази. Не так уже й важко встановити, хто це. Чи правда не проб'ється крізь сталінський бетон?

Стефан Мігус//Наше Слово. — 1990. — № 15(15 квіт.).

Документ 35

ЛЕЖАЙСЬК

У прикордонному Лежайську українці мали гарну церкву і Народний Дім. Натиск польськості на всі фронти громадського життя був таким сильним, що українці у Лежайську розмовляли польською. Бувало й так, що священик у церкві проголошував проповідь польською.

Після приходу німців у 1939 році українське населення у Лежайську ніби почало опам'ятовуватися. Під час окупації в місті існувала початкова українська школа, замість передвоєнної «Просвіти» було створено Українське освітнє товариство, почали діяти театральний гурток, дитячий садок, було організовано чудовий хор і духовий оркестр. При церкві утворилися гуртки релігійної спрямованості. Почали працювати кооперативні інституції («Самодопомога», Районна Молочарня), були приватні українські магазини. Словом, національне і культурне життя проходило нормально.

Між польським і українським населенням не було видно ніякої ненависті, головним чином тому, що всі родини у Лежайську були мішані. Після захоплення Галичини більшовиками восени 1939 року багато людей прибуло на західні окраїни наших земель, і почала проводитись інтенсивна культурно-освітня діяльність. Це не подобалося польським діячам. Від початку 1940 року аж до нападу німців на Радянський Союз польське підпілля проводило масові розстріли українського активу, а особливо священиків і вчителів.

На територію Лежайська й околиць польське підпілля кинуло банди різунів на чолі з «Волиняком». Він належав до польських недобитків зі сходу. Цей бандит зібрав у своїй банді різноманітних харцизяк із Лежайська й околиць. Він почав переслідувати українське населення не тільки у місті, але й по селах. У банді вирізнялися: Тадеуш Рейман, його брат Зигмунт Рейман, Станіслав Бялковський, 3. Венцлав (псевдонім «Шльонскі», заступник «Волиняка»), Ю. Мжиглуд, Казімеж Стоцький, три брати Келбовичі із Седлянки, Ю. Тричинський (його брата вбили німці у 1943 році). Ця група бандитів була тоді найвищою владою у Лежайську, бо безкарно грабувала і мордувала українців на кожному кроці, вдень і вночі.

(…) Першою жертвою був Еміліан Ванчик із Седлянки, (…) потім з'явилися інші. Від рук бандитської групи мученицькою смертю загинули дві сестри Слабові, Лев Кишакевич з дружиною і домашньою працівницею. Івана Гайдука вбили на мосту перед його домом. Ольга Ванчицька із Струців загинула на дорозі біля Дембна. Її стягнули з воза і на місці розстріляли. Через кілька місяців подібна доля спіткала її чоловіка Івана. Його забрали з хати, завели до Сяну, прив'язали до льодяної брили і пустили за течією на вірну смерть.

Від польських бандитських куль загинули старі Гайдуки, дружина адвоката Марія Геліцінська з 13-річною дочкою Расею. З цієї жінки бандити знущалися довго. Екзекуцію здійснив Казімеж Стоцький з Венцлавом Шльонським. Бандити завели їх уночі до так званого Монастирського лісу і там зґвалтували матір, а прив'язана до дерева дитина мусила дивитись на цей злочин. Потім це саме зробили з неповнолітньою дочкою.

Від рук тієї ж банди загинув Хамець із сином і мати Атаманової. Стараннями лежайського злочинця «Волиняка» у Лежайську виникли ще дві банди. Однією командував Кравчик, який діяв під псевдонімом «Кудлатий», другою керував Станіслав Войцеховський з Лежайська. Бандит «Кудлатий» зібрав шайку виродків з Лежайська і Піскоровиць, які послідовно розстрілювали українських селян. До цієї банди з Лежайська належали: Зигмунт Криса, два брати Венцлави з вулиці Подольшини, Тадеуш і Ян Цьосек, Адам Вішневський, Чеслав Зьомек і ще дехто. Усі вони тримали у страху всю українську Лежайщину.

Найжахливішу різанину влаштувала банда «Кудлатого» у Піскоровицях. Місцеві поляки допомагали бандитам у виловлюванні українців, доводили пійманих до «збірного пункту» в місцевій школі, звідки вже не було можливості вийти живим.

Один зі злочинців, «Зьомек», пізніше розповідав, що перед початком мордування українського населення у Піскоровицях банда перебувала у фільварку біля Жукова, у Щекота. Керівник банди «Кудлатий» наказав усім без винятку випити перед акцією стільки алкоголю, скільки хто зможе. Після цієї пиятики випустив свою бандитську зграю на Піскоровиці. Цей «Зьомек» розповідав, що немовлят вбивали на місці. Їх брали за ніжки і розбивали голівки об стіну будинків або колеса возів, які стояли на подвір'ї. Усе це діялося на