Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

тисяч нашої молоді виїхали до Німеччини. На звернення про вступ до охоронної служби СС наша молодь зголосилася масово, контингент також віддавали повністю. І що за це маємо? Жодної школи на селі, бо вчителі втекли, а хто не втік — того вбито. Під час проведення богослужіння повинна бути присутня поліція зі зброєю, бо в іншому випадку прийдуть бандити, пограбують людей і замордують священика, як це було у Кульні на Новий рік. (…)

Поки на нашій землі будуть поляки і фольксдойчі в адміністрації, поки будуть польська інтелігенція, духовенство, лісники, управителі маєтків, доти тут не буде спокою, бо вони продовжують підбурювати і налаштовують польське населення проти нас.

На дезертирів є способи накладення покарання, а на бандитів нема. Наприклад, багато польських родин мають синів у бандах, яких неможливо схопити, але їхні родини живуть собі спокійно. Отже, прошу розглянути ці справи і вчинити відповідні кроки у відповідних інстанціях, бо тепер такий час настав, що коли навіть українець працює десь як чиновник, то мусить втікати до міста, якщо хоче жити.

Вибачте за гостру тональність цієї нотатки, але дійсність є набагато гірша, ніж тут написано.

Михайло Федорчук Селянин з Верхнього Потоку

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 235–238.

Документ 33

ПОДЗВІН ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ І ЦЕРКВИ

Ми всі, хто ще живе, добре пам'ятаємо червень 1947 року, коли на нашу землю вдерлося регулярне польське військо під гаслом акції «Вісла». (…)

Земля всотувала нашу кров; всотувала її і річка Солокія, куди втікали катовані до нестями люди з нашого села, яких наздоганяли кулі. Дехто вскакував у палаючі будинки, щоб припинити свої страждання. Акція «Вісла»… Символ брутального масового винищення. І все ніби за те, що мешканці співпрацюють з українським збройним підпіллям — УПА.

Після триденного погрому села Вербиця примусово виселено всіх мешканців на так звані «Повернені землі». Понад півсотні трупів закопано у випадкових ямах. Понад 60 осіб, серед них священика Юліана Криницького, закрито у концентраційному таборі. Приблизно півсотні осіб судили псевдопольові суди, багато хто дістав смертний вирок.

Нагадуємо ці кривди не для того, щоб закликати до помсти. Я тільки хочу заторкнути здорову християнську моральність, яка повинна нарешті привести до безумовного засудження злочину під паролем «Вісла». Акція, яка заклала фундамент під «нову еру» ненависті, зміцнену стереотипами, була прологом до українського поневіряння. (…)

Церковка у Вербиці була свідком жахливого знущання з людей мого села і залишилась, як могіканин, самотній солдат, на батьківській землі. У її святих стінах нові господарі складали штучні добрива, зневажали нашу віру, нищили з року в рік, поки не довели до руїни. На тлі цього храму виразно бачимо, як далеко може зайти людська злість. Найневиннішу приректи на смерть і нарешті виконати вирок. (…)

Дивлюсь на фотографію церкви у руїні. Дивлюсь, як на похорон моєї Найдорожчої Мами, яка довгі роки вірно служила нам у смутку і в радості. У свята і буденні дні вона гостинно вітала парафіян у своїх стінах. Прикривала своїми шатами, додавала сил і втішала у нещасті. У її стінах після святої сповіді вірні переживали внутрішнє відновлення і полегшення. Скільки ж молодих пар перед її жертовним столом приймало Таїну Подружжя, Святого Хрещення! Скільки домовин винесено через її двері на близький цвинтар! У її стінах всі знаходили щастя і спокій душі — і бідні, і багаті. (…)

Хто з нас, закривши очі, не бачить нашої церкви, знайомих облич, трохи вже припорошених пилом забуття? Хто не чує цих мелодій, які так чудово виконував місцевий церковний хор? Наша церква була тому важлива, що захищала і свободу релігійних визнань, і одночасно національні права українського населення. (…)

Ярослав Стех (Торонто)

Наше Слово (Тижневик). — Варшава. — 1993. — № 16 (18 квіт.).

Документ 34

У СТАРОМУ ЛЮБЛІНЦІ

Фрагмент статті «Запис злочину» з циклу «Під спеціальним наглядом»

Я мав шістнадцять років, коли до нашого села, Старий Люблінець, увійшла Червона Армія, — згадує Дмитро Кущак, — це було 20 липня 1944 року. А 22 липня з лісів Сольської Пущі вийшли підрозділи польських і радянських партизанів і почали грабувати моє село. Забирали коней, худобу, свиней, одяг, взуття, збіжжя, словом усе, що можна було забрати і чого не забрали гітлерівці. Так нам засвітило сонечко волі, принесене на російських багнетах і дулах партизанських автоматів. Це мала бути кара за підозру в співпраці з Гітлером і Бандерою. Пригадую, що серед мешканців села тільки священик і вчитель були інтелігентами. Крім них, ніхто у селі не мав вищої освіти. Кілька осіб закінчили сім класів, частина — чотири класи, кожний третій був неписьменний. Тож про яку політичну співпрацю могла бути мова?

Визволення принесло українцям ще більшу трагедію. Під час війни гітлерівці забирали збіжжя, молоко, м'ясо. У 1942 році село почало голодувати. Мама готувала нам кропиву… «Визволителі» не відрізнялися від окупанта. Визначено було контингенти, а на додаток реквізували все, що залишилось.

У вересні 1944 року зміцнені сили поліції та У Б вдерлись до села і забрали 40 осіб. Нещасних погнали до Руди Ружанецької. З розповідей мешканців знаю, що їхні руки були зв'язані колючим дротом, їх завели до лісу і всіх знищили. Серед міліціонерів і функціонерів УБ були мешканці Нового Люблінця Едвард Муха і Пьотр Шинал. Дотепер матері, дружини і діти не знають, де лежать останки їхніх близьких.

Від осені 1944 року до початку 1945 не було дня, щоб до села не вдиралась міліція або УБ, щоб когось не заарештовували. А кого брали, той вже не повертався. У цьому терорі було пограбовано все, що тільки потрапляло в руки. Хапалися за зброю і стріляли у мирних людей на подвір'ї й у помешканні. У лютому 1945 року застрелили у помешканні 18-річну Марію Денеку і 32-річного Дмитра Ступака. Серед білого дня їх застрелила панянка у мундирі поручника Війська Польського. А пізніше від'їхала у напрямку Цішанова.

Судним днем стало 21 березня