Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Недобру славу мали такі поляки, як Дідух, Шпілька, Антек Келбович, які або належали до банд, або були їхніми агентами.
Мученицькою смертю загинув також чоловік згаданої вище Ольги Струц — Іван Струц. Бандити схопили його на вулиці Перацького, прив'язали до кінського хвоста і погнали коня до Вежавиць, до Сяну.
Жорстоко розправлялися з українською молоддю, яка була завербована на роботи до Німеччини і тепер поверталася до родинних сіл — Цеплиць, Королівки. Бандити в'язали колючим дротом руки і ноги хлопцям і дівчатам і вкидали до Сяну.
У січні вбито двох хлопців — Романа Гайдука і Левка Ваня. Їхні тіла знайдено на березі Сяну. Тоді ж однієї ночі вкинули гранату до хати мого другого стрия — Ігната Кишакевича, який мешкав на Халупках. На щастя, граната не вибухнула, і вся родина чудом врятувалася: дружина-полька і п'ятеро дітей.
20 лютого частина біженців поїхала з Дембна до Лежайська, щоб забрати трохи майна і провіанту. Коли поверталися з вантажем, то їм не дозволили їхати до Дембна ярославською дорогою, а повернули до магістрату. Польська міліція заарештувала деяких лежайщан, ревізувала речі, «яструбки» пробували щось украсти. При виїзді з міста фури обстріляли. Потім до нашої колони приєдналися фури з «яструбками». Невідомо, як закінчилась би ця подорож, якби не з'явився автомобіль з радянськими солдатами, які відігнали непрошених гостей.
Біля хреста на ярославській дорозі біженці знайшли тіло ще одного українця — Пустельного. Розказували, що бандити вбили Пустельного і його дружину на очах кількох дітей, які благали вбивць, щоб вони залишили батьків живими, а після вбивства діти просили, щоб і їх застрелили. Але бандити залишили їх живими.
За ці два місяці у Лежайську загинуло 100–150 українців.
До військової комендатури у Ярославі з Дембна вислали делегацію з метою організації виїзду в Україну. У її складі був і мій батько. Перший потяг для біженців підігнали на станцію Гродзіско. До нього завантажились головним чином мешканці Дембна. Вночі на транспорт напали бандити, перестріляли переселенців і пограбували їхнє майно. Пізніше станцію Гродзіско охороняло радянське військо, до кожного поїзда додавали кілька вагонів для охорони.
Моя родина виїжджала з Гродзіска 19 березня 1945 року. Наш транспорт доїхав до станції Тернопіль, а звідти повернув до станції Городенка. Уночі ми вивантажилися з вагонів у Городенці. Вдень нас розмістили у будинках, які покинули поляки, інколи по кілька родин в одній кімнаті, бо помешкань не вистачало. Після виїзду поляків до Польщі звільнялись помешкання, поліпшувалися умови життя.
Нині колишні лежайці мешкають у Городенці, Коломиї, Гвожджці, Бориславі. (…)
Віра Кишакевич, дочка Станіслава
Травень 1993, Городенка в Україні
Власний архів: ксерокопія з оригіналу, знайденого в Ukrainian Jarosław Society, S.Kiktay Editory Cleveland, Ohio, USA.
Документ 37
КУРИЛІВКА
Люди, які пережили страшні злочини польських бандитів у 1943–1944 роках, інформують, що у 1943 році в лісах біля Курилівки польський опришок (псевдонім «Волиняк»), який прийшов зі Львова, зібрав подібних до себе втікачів зі сходу і місцевих поляків, що переховувалися в лісах, і назвався «Армією Крайовою», хоча банда не мала нічого спільного з цією Армією. Діяльність бандитів зводилась виключно до грабування і вбивств невинного українського населення. Ватажком банди був Еміліан Костек, якому приписується вбивство двоюрідного брата Юліана Магери. Найбільшим бандитом у групі був Міхал Крупа. Він сам хвалився, що особисто вбив у самій лише Курилівці 28 українців. Коханкою «Волиняка» була 15-річна Людвіка Чапля. Під час нападу на хату Дутків вона власноручно вбила Анну Дутко, її сина Івана і зятя Миколу Михалушка.
Жертвами польських виродків у Курилівці були: Михайло Беля, Марія, Анна й Іван Дутко, Микола і Богдан Желізко, Мокрина, Анна і Юстина Кендзьора, Федір і Катерина Князевич, Анатолій, Іван і Володимир Коба, Іван Кордас, Прокіп Кулик, Іван Курило, Юліан Магера, Михайло Михалушко, Олекса Працінь, Юрій Равза, Іван Смолевич, Кароля Сидор, Юліан і Марія Стецик, Михайло Чернейко, Теофан Барицький і Михайло Буда.
Коли у 1944 році німецькі війська відступали на захід, за Сян, польські банди відкрито йшли з розбоєм на українців. Улітку 1944 року до села прибув підрозділ УПА, бо, дізнавшись про злочини польських бандитів, дістав можливість по них ударити. Після кількагодинної стрілянини бандити втекли за Сян, залишивши кількох убитих.
На початку 1945 року до села прибули радянські комісари. Скликали мітинг і заявили, що Сталін хоче «потурбуватись про всіх українців» і тому запрошує всіх до негайного переселення в «радянський рай». Це мала бути добровільна репатріація. Народ вислухав комісарів, але навіть не подумав покинути землю прадідів.
Поляки, сповнені прагненням грабунків і крові, почали тероризувати українців. Часто вони їздили по селах на конях зі зброєю. Хто виставляв голову з хати, у того стріляли. Одного дня вони вбили у селі 18 осіб. Погрожували, що перестріляють всіх українців, які не вийдуть зі своїх хат. У селі почався переполох. Люди, взявши з собою, що могли, залишали село. Залишались тільки ті, хто переховувався у лісах, і одинадцять мішаних родин.
Ледве українці вийшли за село, як поляки кинулись грабувати залишене майно. Переселенці затримались у Кульні в очікуванні на подальші радянські розпорядження. Їх охороняло радянське військо. Після пограбування хат поляки хотіли вчинити напад на переселенців у Кульні. Але напад не вдався, бо совіти не допустили до нього.
5 травня радянське військо дістало наказ покинути територію. Українці з Курилівки оселились у Тернопільській області.
Ярославщина і Засяння. 1032–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто у 1986. — С. 622–623.
