Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

смузі майже скрізь плетені з лози або з хворосту, на півночі — складені з брусів. Хлівн з глннн обмазують рідко, особливо ті, що призначені для корів та овець. Иноді їх ставлять з подвійної ліски, набиваючи в проміжжя між лісками кізяку з землею. Таку подвійну ліску звуть загатою. Виняток щодо матеріялу являє собою тільки саж. цебто хлів для свиней, що їх відгодовують; саж завше ставлять дерев'яний, у зруб. Ми даємо тут фотографію, яка демонструє, між иншим, оригінальне спорудження, так звану ляду, цебто дверці, що підіймаються, дозволяючи засипати худобі пашу, не відчиняючи для того дверей (табл. VI, с). А звичайно приміщення для безрогих, як звуть у Галичині ввічливо свиней, ставлять просто з ліски, часто з виходом просто на вулицю. Велику птицю, як гусей, качок, тримають найчастіше в хлівах, а для курей ставлять окремі курники або тримають їх під стріхою в сінях, особливо коли сіни мають стелю. В Бессарабії, однак, і кури, і навіть индики ночують майже завше на деревах. Для голубів ставлять окремі голубники на високому стовпі аби під гребінем стріхи, иноді також вішають для них під стріхою плетені з соломи гнізда, які теж звуть голубниками. Нарешті, до кожного двору конче належать ріжного роду повітки, цебто надвіси. відкриті чи закриті, в яких працюють за негоди, куди складають дрова, сіно тощо; сюди теж належать возовні, де ставлять плуги, борони, вози, сани тощо, замісць них у бойків роблять надвіси. прибудовані до самої хати та які звуться колешні.

Огорожа двору чн обійсця — предмет особливої старанності! українських господарів, що, мабуть, має зв язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу аласности; цим Україна відзначається од Великоросі!, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі,— можливо, також у зв'язку з пануючим там так званим «общинним» ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака остатньої розпусти та недбальства у господарстві. Спосіб та характер огорожі, звичайно, також залежить од місцевих умов. Найзвичайніша огорожа в середній смузі України — це ліса, майже завше горизонтальна і тільки дуже рідко вертикальна чи скісна. На півдні, через брак хворосту, ставлять иноді огорожу з очерету, а иноді просто обкопують обійсин ровом, а на схилі, іцо його становить викидана з рову земля, насаджують терен чи якусь иншу колючу рослнпу. В деяких місцевостях, де багато каміння, а дерева немає, як. наприклад, на Катеринославщині, ставлять огорожу з шматків плитняку чи иншого сланцю, складаючи його без цементу, а в лісових місцевостях ставлять або б аркани з дощок, або частоколи. а то ще обводять садибу огорожею з горизонтально покладених довгих жердин, як, наприклад, у гуцулів (табл IX, а); така сама огорожа трапляється де-не-де й на Волині, а у бойків ці жердини рубають на шматки та вбивають їх в землю або вертикально, або під кутом, а иноді й зв'язують їх невеличкою лісою. В огорожі, явна річ, ставлять ворота, а иноді й двоє воріт. Найчастіше це просто гратчасті ворота з дерев’яних брусів; иа Волині їх часто підвішують до гнлякн, що йде од дерева під прямим кутом, і таким способом вони бувають з одного шматка, з вертикальним круготочннм бруском. Иноді ворота роблять з дощок, з більш-менш вибагливими внрізамн, иноді над ними споруджують цілий надвіс; в старовинних козацьких садибах ці ворота, або, краще сказати, брами мали цілком монументальний вигляд, як це можна бачити, наприклад, на відомому малюнку брами Лизогубової садиби в «Живонисной Украйні» небіжчика Льва Жемчужнккова. До певної міри коли не монументальний, то дуже тяжкий вигляд мають брами в деяких садибах на Угорській Україні; в селі Золотареві нам, наприклад, довелося зарисувати браму, що в ній зверху була ціла деревина, а масивний нижній кінець її давав противагу, і це дозволяло відчиняти цю занадто тяжку браму без особливого зусилля.

5) Громадські спорудження. В'їзд до села також має свою браму, коли не в буквальному розумінні цього слова, то принаймні у вигляді куріня чи будки, де живе сторож, найчастіше якийсь старий чоловік, царинний did, бо ж в'їзд до українського села звичайно звуть цариною, Це слово (дехто виводить його з румунського tara-terra. а в сербській мові цс слово означає митну заставу) поширене по цілій Україні та означає не тільки в’їзд до села, але й шматок землі, засіяний та огороджений, а иноді також і вигон. цебто сільську площу. Часто в’їзд до села звуть іще коловоротом або коворотом. хоч в'їзд не має в собі нічого, що виправдувало б цю назву, бо тільки зрідка там буває справжній коловорот, цебто ворота в формі щита, що крутяться навколо своєї короткої віси. А звичайно в’їзд до села або не загороджений нічим, або заставлений просто лісою з воротами та з будкою для діда.

Центр села часто являє собою вигон. цебто сільську площу, на якій найчастіше знаходяться: зборня, одна-дві крамниці, корчма чи шинок, який заступила було так звана «монополія», школа і, нарешті, церква з домом для причту — попівством, чи плебашею, тощо. Раніше коло кожної церкви був іще шпиталь, де жили старі люде на кошт громади; ці шпиталі, як і всі згадані вище будинки, крім, звичайно, церкви, були подібні до звичайних хат, і коли відзначались од них, го хіба що своєю величиною та яким-побудь ганком. Тепер їх заступили вже будови новішого типу, цебто в суті такого самого, але під залізним дахом, з великими вікнами, з ганком тощо. Зборню завше ставлять ганком на площу або на вулицю; крамниці иноді вже бувають збудовані з цегли під залізним дахом, але иноді переховують ще і свій первісний тип. Найбільші зміни, явна річ, сталися з корчмами, що тепер майже цілком зникли або перетворились у заїзди; підлягли змінам також і школи, шо для ннх майже скрізь поставлено нові будинки.

6) Церкви. Церкви були, та н тепер е, предметом найпнльнішого піклування та до певної міри й суспільного самолюбства кожної української громади Ця обставина, вкупі з браком на старовинній Україні матеріялу та майстрів для будування з каменю чи цегли, спричинилась до витворення оригінальної української церковної архітектури, ниключио дерев’яної. Обмежуючись у цьому нарисі тільки етнографічними даними, ми не будемо говорити тут про чисто мистецький та архітектурний бік церковних будов, що їх огляд дамо далі в главі про українське мистецтво, я торкнемося найбільше тільки форми церков у ріжних місцевостях України. Коли ми почнемо свій огляд з найстарішого політичного та культурного центру України - з Київа, то тут ми знаходимо передусім два найстаріших типи мурованої церкви,