Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

скарбах і не зробили, здається, ніякого впливу на українські оздоби пізніших часів Знайдені в київських, чернигівських та инших кладах жіночі оздоби вже з першого погляду на них зраджують своє візантійське або — в срібних річах арабське походження; але, дарма що вони були поширені тільки серед вищих верств населення, вони все-таки встигли пройти глибше в народне життя, залишивши хоч невеликі, та помітні сліди в пізнішій українській етнографії, що на них ми вкажемо далі. Про пластині народні оздоби київської доби ми знаємо дуже небагато: безперечно, жінки носили сережки з ріжними підвісками з намистин, каблучки на висках, персні та намисто, а можливо, шо й браслети, часом ui кляпі. За литовської доби на Україну насунулись вже західніші впливи, а за часів козаччини знову помітні східні впливи, до яких приєднались також південно-західні. Для намиста до вжитку приходять коралі, спочатку справжні, а потім і штучні, крім яких жінки носили на шиї ще й «дукачі», що разом із коралями переховались і до наших часів.

В наші часи з жіночих оздоб голови по цілій Україні переховались тільки квітки та стрічки. Квітки, натуральні або штучні, носять найбільше дівчата; вони або просто застромлюють їх у волосся, або плетуть з них вінки та вдягають їх як оздобу, переважно святочну. На київських базарах вінки із штучних квіток, що їх виробляють переважно черниці, становлять досить значний предмет торговлі, який розходиться по селах по всіх сторонах. З живих квітів найбільше носять барвисті маки, чорнобривці, рожі (мальви), васильки тощо, а восени переважно георгіни та крокуси. В Угорській Русі дівчата, крім вінка із штучних квітів на верхній частині голови, носять ще по дві невеличких «косиці», цебто гірляндочки з таких самих квіток з боків, над вухами (табл. XIII, е), тобто якраз чи майже на тому місці, де носили колись височні каблучки та намистини. Стрічки майже завше якнайяскравішої барви носять в ріжних місцевостях України неоднаковим способом. На Правобережжі, на Київщині та далі на захід стрічки, або, по-місцевому, бинди, звичайно в дуже великій кількості, прив’язують до вінка, звідки вони спускаються на спину. На Чернигівщині, вже в меншій кількості, пришивають їх в ряд до поперечної стрічки та зав’язують її на шиї так, що стрічки спускаються на спину з шиї. На Полтавщині, Харківщині та в багатьох инших місцевостях стрічки вплітають в кінець коси, що її не обертають круг голови, а спускають на спину. На Лівобережжі вживають стрічки майже завше тільки гладкі та однобаревні, а на Правобережжі дуже часто можна побачити стрічки, заткані дрібними квітками та ріжними візерунками.

Крім квітів та стрічок— оздоби загальної для цілої України,— в деяких місцевостях її утрималися ще й мідні ланцюжки, намистинки, а то й оздоби так само примітивні, як і квітки, що переховались з часів глибокої старовини. Це ■— вінки з пір’я або височні чи надлобні оздоби, теж із пір’я, або з мідних підвісок. Дівчата у бойків вплітають до вінків пав’ячі пера, а жінки в Старо-більському повіті на Харківщині застромлюють їх навколо хустки. Вінки з пір’я зазначає Чубинський без зазначення місцевостей, а нам доводилося їх зустрічати на волинському Поліссі. Там їх роблять з дрібного курячого пір’я, пофарбованого зеленою барвою. На галицькому Поділлі дівчата затикають у волосся гусячі пера, вмочуючи їх перед тим у розтоплений зелений віск, а часом і обліплюючи їх позолоткою. Вибір самої тільки зеленої барви можна пояснити, мабуть, бажанням наподобити барву рослини; можливо, однак, почасти пояснити це звичаєм, що існує ще на півдні Київщини (село Свинарка Черкаського повіту та село Вербієвка Звенигородського пов.),— робити налобні оздоби,— а в Старобільському повіті на Харківщині — височні,— з зеленого качиного пір’я, переважно з закрученого пір’я з хвоста качура. На Київщині це пір’я встромляють між двома вшитими вздовж стрічками, що потім їх нав’язують на лобі нижче вінка. Формою вони дуже нагадують гуцульське чільце (од слова чоло), що складається з підвішених до дрота вузьких мідних пластинок, які мають вигляд чи маленьких стрючків, чи пелюстків квітки; чільце носять на лобі, теж під вінком, здається, тільки самі молоді. Це чільце теж являє собою безперечний пережиток старовинної налобної оздоби князівського періоду, запозиченої з Візантії та яка дістала назву рясна. Гуцульське чільце, що я його придбав для музею Імп. Олександра III, своїм малюнком дуже підходить до подібної оздоби на мал. 1089—90 у випуску «Древностей Приднѣпровья» Б. И. Ханенка. Друга форма, що в ній існує у гуцулів та сама оздоба,— це ремінчик або шнурок з нанизаними на ньому у великій кількості пластинками з жовтої міді, вирізаними в формі пелюстка чи листочка з потрійним розгалуженням. Ця форма також досить архаїчна, бо ми її зустрічаємо коли не в формі діядеми, то в вигляді похоронного вінка (пор. «Древности Приднѣпровья», т. VI, табл. IX, 630) в одній з грецьких гробниць у Керчі. Крім гуцулів, подібні оздоби переховались ще у сербів у вигляді невеличких підвісок, що являють собою мініятюрні наподоблення ріжних річей та нанизані на шнурок або на ланцюжок; трапляються вони й у инших південних слав’ян, в яких вони, мабуть під турецьким впливом, складаються з дрібних монет, иноді золотих, але здебільшого фальшивих, що навмисне для цього фабрикуються.

До оздоб волосся належать ще, нарешті, уплітки, що вживаються в Галичині та складаються у бойків з двох, сплетених на кшталт кіс, червоних гарусних ниток, вплетених у коси та об’єднаних внизу в одну або дві великі китиці, що висять мало що не до землі; а в гуцулів — з таких самих гарусних кіс, обсаджених мідними бляшками або просто гудзиками та обгорнутих кілька разів навколо голови.

Сережки також були оздобою українок з незапам’ятної старовини, але археологічні їх форми, як, наприклад, відомі сережки київського типу (що не мали в собі, правда, нічого властиво київського), зовсім не заховались на Україні. Значно ліпше утримались старовинні форми сережок з намистинок. Згідно з відомостями небіжчиці Е. П. Радакової, що дала опис золотарства на Харківщині, тамошні золотарі виробляють два сорти сережок: один сорт для великоруських жінок, а другий —для українок. Сережки для українок являють собою гачок, розширений спереду, а до нього підвішений щиток, куди вставлене маленьке кольорове шкло та прикріплені ще три довгі та вузькі підвіски, що наподоблюють колишні намистинки. У виборі матеріялу для оздоб до сережок також помітна ріжниця: українки воліють коралі, а великоруські жінки — бурштин.

До шийних оздоб належать: намисто, дукачі, силянки, згарди тощо. Намисто, явна річ, найстаріша та найпоширеніша з шийних оздоб; воно складалося раніше із