Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Але яке з цих двох тлумачень прийнятне для нас? Очевидність кожного з цих визначень, у ліпшому разі, неясна. Візьмімо питання кордонів. Ґідденс, наприклад, висуває модерністський аргумент, мовляв, доновітні державні утворення мали нетривкі й невизначені рубежі, тоді як сучасні держави відзначаються більш-менш постійними й непорушними кордонами. Можна сперечатися, але не все було так, як він заявляє. Володарі стародавніх імперій мали досить чітке уявлення про межі своїх територій; північні рубежі Римської імперії, наприклад, залишались незмінними понад століття, а китайці намагалися закріпити свої північні кордони Великою стіною. Стародавні єгиптяни мали надані самою природою східні, західні й північні кордони, те ж саме можна сказати й про японців, як тільки вони підкорили айнів. Щодо євреїв, то в Біблії вказані межі обітованої землі, хоч і не завжди чітко окреслені.
Те ж саме стосується критеріїв масової «народної культури» та «громадянства». За мірками XX ст., їх не було в більшості доновітніх спільнот. З одного боку, більшість із них мали етнорелігійні визначення приналежності та культури; з іншого, — як ми бачили, маємо обмаль документів, що доводили б наскільки доновітнє населення залучалося до елітної культури своїх спільнот. Окрім того, є натяки на таке опосередковане залучення через великі релігійні святкування, храмові культи, правові норми, базари, ярмарки та рекрутування до війська. У середньовіччя, за панування великих світових релігій, таке залучення стало регулярнішим і безпосереднім, хоч і надзвичайно політичним.
Все це схиляє до думки, що модерністи мають право наполягати на важливості відмінностей між націями сучасного світу та колишніми колективними культурними ідентичностями. Водночас ми маємо бути обережними, щоб не створювати ні дуже великих відмінностей між «доновітніми спільнотами» та «сучасними націями», ні завчасно відкидати, як це робить Гобсбаум, всякий зв’язок між доновітніми суспільствами та новітніми націями. Така прірва існує тоді, коли ми обмежуємо нашу увагу тільки верхніми верствами, які, будучи в цілому космополітичними та культурно незаангажованими в доновітні епохи, стають все більше національними й націоналістичними в новітню епоху. Така ж прірва існує й тоді, якщо порівнювати новітню добу з окремим «доновітнім» періодом, вважаючи його майже незмінним, таким чином створюючи штучну модель «до і після» подій. Охопивши проблему історично вглиб аж до епохи ранньої античності, можна вирізнити різні моделі та періоди колективних культурних ідентичностей і, сподіваюсь, точніше й комплексно оцінити їхній розвиток (див. McNeill, 1986; пор. A. D. Smith, 1994).
Етнічні категорії та етнічні належностіПершими з таких моделей, і, мабуть, найраніші стадії в писемній історії, є, так звані, «етнічні категорії» — населення, що має колективну власну назву і притаманну всім одну чи декілька невід’ємних культурних ознак, як правило мову та звичаї, котрі вирізняють їх з-поміж інших, і яке, зазвичай, має (чи вважає, що має), деякий зв’язок з окремою територією, хоч вона може бути непостійною і невизначеною. Такі категорії з боку мають вигляд, етнічних, тобто мають спільні витоки та історію, навіть коли населення не має власного міту про спільне походження. Такі категорії, за словами Гастінґса, нестабільні й часто недовговічні тому, що вони не мають непорушних кордонів, не мають символів чи мітів, кодифікованих в текстах і пам’ятниках культури. Спільна етнічна належність приписується населенню ззовні, але не відчувається зсередини, принаймні, у нас немає письмових свідчень і ми не знаємо, чи мали її члени якісь колективні зв’язки та почування.
Ситуація та набір ознак починає змінюватись з появою родоводів, роди об’єднуються в поселення чи систему сусідніх поселень через посередництво взаємних шлюбів і починають простежувати свої родовідні лінії до спільних предків. Такі родоводи зазвичай передавались молодшим поколінням усно, але пізніше могли бути записані в хроніки й епічні поеми. Ці родовідні міти про етнічні витоки й предків часто прив’язувались до міграційних споминів і ритуалів, символів та мітів загального культу, які поєднують людство з космічним світом і віддають родове об’єднання під захист богів. Чим тісніше генеалогічні міти та міграційні спомини переплітаються з культом та ритуалами, тим сильнішими стають зв’язки та почування членів, навертаючи їх спочатку в тісну мережу колективної діяльності та взаємозв’язків, а потім до повністю сформованої «етнічної спільноти», або етносу — людського населення, яке має міти про спільне походження, спільну історичну пам’ять, один чи більше елементів спільної культури, зв’язок з рідною землею і сильне почуття єдності, принаймні серед еліти. Такі спільноти, зазвичай, мають різноманітні економічні, суспільні та політичні інституції, тривкі та явні кордони, цілком визначене сприйняття чужинців та іноземців, часто посилене постійною зарубіжною діяльністю, такою як торгівля, мобільність і взаємообмін ідеями та технологіями (див. Barth, 1969: Вступ; Nash, 1989; Eriksen, 1993).
В ранні епохи, коли існувало дві-три моделі етнічних категорій, взаємопов’язаних груп і спільнот, відбувався частий прямий і зворотний рух населення між різними типами етнічних формацій. Цей процес, звичайно, не обмежений епохою античності та раннім періодом писемної історії. Ми продовжуємо знаходити різноманітні етнічні утворення — категорії, взаємопов’язані сукупності та спільноти — безпосередньо в сучасну епоху не тільки в Африці й Азії, а й також серед європейського населення. Це вказує на те, що моделі культурних ідентичностей, окреслених тут, не утворюють еволюційних послідовностей. Моделі проявляють деяку аморфність та взаємне перекриття і тут немає цілковитої однозначності, вже не кажучи про їхню послідовну історичну змінюваність.
Епічні держави та ранні нації