Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

і націоналізму не слід шукати ні в планах світської інтелігенції, ні в інтересах буржуазії в доновітню епоху, а в «глибоких культурних ресурсах» мови, етнічної належності й релігії. Такий висновок сильно полегшує сприйняття понять як «нації до націоналізму», так і «нації в доновітні часи». По суті, це може привести до розгляду троїстої схеми, запропонованої Гастінґсом, з історичного погляду, припускаючи можливість існування націй та націоналізму в стародавні часи, тим більше, що він сам на це посилається, коли звертає увагу на появу окремих націй у Вірменії та Етиопії раніше, ніж в Англії, не кажучи вже про стародавній Ізраїль. До цієї проблеми я ще повернусь [90].

Повсюдність і живучість цих глибоких культурних джерел також дають підстави засумніватись в євроцентристському підході як переніалістів, так і модерністів, оскільки це відкриває шлях для дискусії про наявність доновітніх націй поза Європою, зокрема в Ірані та на Далекому Сході. На думку Гастінґса, націоналізм передався в Азію з Європи через християнство та колоніалізм. Здається, він не зважає те, що, за його власними критеріями, Японія, Корея та Китай, як і язичницька Бірма й сефевідська Персія, ще за середньовіччя вже утворювали нації. Адже в них були народні мови й літератури, а також міти про унікальне зародження й спільне походження. Крім того, їхній державний устрій підтримувався могутніми релігійними інституціями й ідеалами. Конфуціанська модель державного устрою, не кажучи вже про буддизм, може й не бути такою динамічною та енергійною, як в стародавньому Ізраїлі й запозиченою християнством, (чи, коли вже на те пішло, ісламом), і в цьому сенсі Гастінґс може допомогти нам пояснити чому націоналістична ідеологія зародилася на Заході й чому Реформація, зі своїм зверненням до єврейського Старого Заповіту посилила першу хвилю західних націй. Але якщо ми приймаємо критерії визначення нації, запропоновані Гастінґсом, і його періодизацію раціонального розвитку на Заході, тоді ми будемо змушені визнати наявність азійських націй в добу Середньовіччя[91].

Етнічні й громадянські нації

На думку модерністів і конструктивістів, етнічний націоналізм найлегше зрозуміти як пристосовану до нових умов форму елітної вигадки. Це політичний різновид «вигаданої етнічної належності». За словами Етьєна Балібара та Еммануїла Валлерштайна:

«У жодній нації не закладено етнічну основу від природи, але оскільки суспільні утворення мають національні ознаки, населення роз’єднане серед них або переважає етнічно — тобто, відбивається в минулому чи в майбутньому начебто вони становлять природну спільноту, яка має ідентичність походження, культури та інтересів, що перебуває за межами індивідуального розуміння і суспільних умов» (Balibar and Wallerstein, 1991: 96; курсивом виділено оригінал)[92]

Ми знаходимо такі ж деконструкціоністичні наголошення у важливому дослідженні Гобсбаума сутності та ролі мови й етнічної належності при створенні сучасних націй у порівнянні (протягом короткого часу) з економічною та політичною потребою великих громадянських націй. Але для переніалістів в цілому, якраз навпаки: громадянський націоналізм, або патріотизм, за термінологією Вокера Конора, є хоч і не штучним, то безумовно раціональним витвором, тоді як етнічний націоналізм закорінений, врешті-решт, у почуття родинних зв’язків, він суголосний з основними емоціями, породженими людським досвідом і сімейними відносинами. Звідси випливає, що нації хоч і не спираються на «природну» етнічну належність й етнолінгвістичні зв’язки, однак деякі нації можуть мати значну підтримку від своїх держав.

Цю особливість Гастінгс відмічає в Ірландії і, меншою мірою, у Вельсі. Тут, коли не брати до уваги легендарні часи верховних королів і Бероїме Бріана та короткого періоду об’єднання з більшою частиною Вельсу перед англійським завоюванням, держава відігравала мінімальну роль у визначенні нації. Ірландія визначалась своєю релігійною історією, що започаткувалась від місіонерської діяльності Святого Патріка, своїм острівним географічним статусом і святими місцями, як insula sacra (священний острів). Такої думки дотримується у своїй праці Джеймс Лайдон (James Lydon), а також це підтверджується чітким розмежуванням в Ірландії між англійцями та ірландцями в епоху середньовіччя, скажімо, «ремонстрації» 1317 р. чи «Кілкелнському статуті» 1366 p., з їхніми культурними й майже расовими стереотипами, що передували Реформації та шотландській протестантській колонізації Ірландії. Подібне розмежування віднаходиться між Вельсом і Англією, що символічно пов’язувалось з назвою «кімри» і мітом про (римську) Британію. Існують давні етнічні націоналістичні рухи й етнічна належність є основою для них, як це є в більшості сучасних націоналістичних рухів у колишній Юґославії, на Кавказі чи в Африці (Hastings, 1997: розд. 3, 5, 6; Lydon, 1995)[93].

З неопереніалістського погляду, наголошувана відмінність між «етнічними» і «громадянськими» націями та націоналізмами, така модна на сьогодні, е в кращому разі другорядною, а в гіршому — хибною. З історичного погляду, то насправді всі нації та їхні націоналістичні рухи є, по суті, етнічними; і хоча нації можуть часом перевершувати відповідну етнічну належність й містити в собі інші етноси в межах ширшої політичної спільноти, вона наснажується спільною вірою в своє виняткове походження й унікальну історію. Це аж ніяк не робить етнічну основу «природною»; також це не є тлумаченням чи нав’язуванням націоналістів. Скоріше в етнічній належності, мові та релігії визнаються історичні та конструктивні основи національного статусу й суспільно-історичне підґрунтя окремих націй. Модерністи, прибічники західноєвропейського та американського підходів, розглядали територіальні політичні спільноти сучасного Заходу, як канонічні нації — тоді як насправді вони є тільки окремими випадками колишніх етнічних націй, виплеканих сильними