Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Античний світ, разом зі своїми містами-державами, царствами й імперіями, був здебільшого етнічним. Чимало відособлених етнічних утворень не прибирають якихось політичних форм і не виказують політичних устремлінь. З іншого боку, ті, що викристалізувались як повністю етнічні спільноти, прагнуть знайти таке політичне вираження і форму, які можна було б назвати «етнічними державами». Це особливо проявляється там, де впливове духівництво домагається монополії на культурне вираження і безпосередньо об’єднується з панівною елітою, щоб створити доволі згуртовану й унітарну державу. Так було в стародавньому Єгипті та, до певної міри, в набагато етнічно неодноріднішому Ірані доби Ахеменідів і пізніше за Сасанідів. Тоді було обмаль таких всенародних почуттів, які б зв’язували населення, як це ми спостерігаємо в націях, через те, що знать і духівництво здобували різну освіту, хоча в стародавньому Єгипті культура вищих верств суспільства просочувалась до нижчих прошарків, завдяки унікальному географічному положенню долини Нілу і майже повній монополізації культури жерцями (див. Frye, 1966; David, 1982).

Дещо інша ситуація була в стародавньому Ізраїлі та Вірменії (щодо Арамеї, то ми маємо обмаль свідчень, щоб скласти правильне судження). Піднесення впливових мітів і символів, пам’яті та традицій суспільства, рідна земля й історичний шлях вселяли у вірмен і євреїв не тільки почуття відмінності від оточення, а й наповнювало їх почуттям братерства в межах спільноти. Безперечно, тут сильну твірну роль відіграла монотеїстична релігія. Хоч класові відмінності зоставались помітними, особливо у Вірменії з її землевласницькою знаттю, відчуття спільної долі й політичної солідарності можна було віднайти на всіх рівнях суспільства. Це найбільш явно проявилось в діяннях стародавніх єврейських пророків і відгукові на їхні заклики до каяття і поверненням до лона Тори. Після руйнації вірменського царства у вірменських літописах доби раннього християнства ми також знаходимо почуття спільної долі серед вірменської еліти. Особливо це помітно в записах Мовсеса Хоренаці. В обох випадках почуття відмінності та спільності поєднувалось із жаданням політичної автономії, яка, попри те, що вони її, зрештою, втратили, звернене до ідеалу чи «золотої доби» незалежності і живить сподівання майбутнього політичного відновлення (див. Lang, 1980; Zeitlin, 1984; Grosby, 1997; Panossian, 2000).

У цьому разі є сенс стверджувати існування «націй» в античному світі, хоча й з деякими застереженнями та в обмеженому обсязі, знаменуючи започаткування нової моделі поряд з поширенішими моделями етнічних держав. Справді, тут немає сенсу говорити про участь народних мас у політичній діяльності (у класичних Атенах в ній могли брати участь тільки дорослі чоловіки), не кажучи вже про повноправне громадянство чи економічну єдність. Але, як уже переконалися, суворе дотримання цих критеріїв спричинило б вилучення зі списку багатьох так званих сучасних націй і зволікання з появою більшості «націй», навіть у демократичних державах, аж до закінчення Першої світової війни.

У цьому, мабуть, суть справи. Для більшості модерністів, нації можуть бути реально віднайдені тільки в демократичних спільнотах, бо тільки в них ми можемо по-справжньому говорити про всенародне громадянство. Іще, тут проглядається центрально- й західноєвропейська схема національного розвитку. Окрім того, цим самим застосовуються новітні контексти й критерії до епох, які мали доволі відмінні відносини і передумови. Для більшості людей стародавнього світу мало значення в яких взаємовідносинах вони перебували з часто незрозумілими й шаленими силами природи, що керувались богами, котрих можна умилостивити церемоніями та жертвоприношеннями. За таких умов, громадянство сучасного світу знаходить такий еквівалент у всенародній участі в широкомасштабних шануваннях і ритуалах, у виконанні етнічних і релігійних обов’язків, які пов’язують спільноту гаданої спорідненості в суспільство віри та шанування, в розумінні спільності, пробудженої символами й мітами про етнічне походження та вибраність та колективному вшануванню засновників і героїчно полеглих. Там, де мало місце таке поєднання, ми можемо говорити про націю з релігійними традиціями та ритуалами, котрі відіграють роль еквівалента юридичних прав і обов’язків сучасного громадянства. Отже, ми можемо говорити про своєрідні античні форми нації[101].

До третьої моделі у своєму переліку Адріан Гастінґс зараховує середньовічні династичні та/або патриціанські європейські нації. З одного боку, на Заході (в Англії, Шотландії, Франції, Данії, Швеції та Іспанії) існують міцні династичні нації, побудовані на базі «побічного» (латерального) етносу й сильної держави, котрі засновані в період з XII по XV ст. і знайшли наслідування в деяких східноєвропейських країнах, особливо Польщі, Росії і, протягом деякого часу, в Угорщині. З іншого боку, з явились нації, хоча й менш цілісні, але з численною аристократією й буржуазією, які мали сильне почуття етнічної відмінності, відчуття релігійного братерства й прагнення політичної автономії, їх пов’язувала спільна батьківщина й культура, релігія чи мова, або те й інше. Я маю на увазі Швейцарію та Нідерланди доби пізнього середньовіччя, а також, меншою мірою, середньовічну Ірландію, попри її хронічну роздроленість. У цьому разі сильні міти, символи й пам’ять про героїчно полеглих сприяли виникненню особливого, зорієнтованішого на віру, хоча й менш цілісного типу суспільства (див. de Paor, 1986; Schama, 1987; Im Hof, 1991).

Не треба перебільшувати відмінностей між цими двома (династичними й патриціанськими) типами націй доби пізнього середньовіччя. Обидва типи, тією чи іншою мірою, є витворами «побічних» аристократичних етносів, в яких культура панівної знаті просочилась до середніх класів і до деяких віддалених регіонів. В династичній нації посередником такого культурного розповсюдження була сильна етнічна держава, правителі якої тяжіли до згуртування й об’єднання шляхом «бюрократичної інкорпорації» різних класів і релігій у суцільну національну державу. Патриціанські нації, створені порівняно згуртованою аристократією чи міською знаттю через конфлікти з центральною владою (і між собою), мали підтримку духовних лідерів за часів палкого релігійного завзяття. Дальший геополітичний поділ, і навіть певною мірою ізоляція, сприяли поширенню цієї релігійної культури між середніми й нижчими верствами. Такі повільні й часто нерівномірні процеси національної розбудови за середньовіччя необхідно, своєю чергою, відрізняти від сучасного підготованішого й цілеспрямованішого буржуазного процесу створення нації інтелігенцією та середнім класом (див. A. D. Smith, 1989).

Важливо пам’ятати, що у всьому тогочасному світі переважали етнічні групи. Нації, будь-то