Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Набагато пізніше, в елліністичну епоху, за Птолемеїв, Єгипет теж входив до складу близькосхідної регіональної «міжнародної системи», яка охоплювала Сирію Селевкідів, Пергам, Македонію та Парфію. При цьому, держави мали окремі території з кордонами, кожна спільнота мала власну релігію, мову, календар, закони і звичаї (хоча, насправді, в царство Селевкідів входило кілька таких спільнот). То, мабуть, тоді ми повинні називати ці політичні суспільства «націями» і погодитись з думкою Дорона Менделза (Doron Mendels), що «нації стародавнього Близького Сходу, які були сусідами євреїв, мали характерні й однозначні символи політичного націоналізму, тобто, храм, територію, монархічну форму правління й армію» (1992: 1).
Хоча націоналізм стародавнього світу й несе в собі інший зміст, відмінний від націоналізму «новітніх часів», і в еллінські часи, за виразом Менделза, був просто «етнічністю, яку для зручності ми тут будемо називати «націоналізмом», то чому ми не повинні визнавати повсюдну наявність націй в стародавньому світі, які у всіх своїх головних характерних рисах схожі з сучасними? І чому ми не можемо визнавати безперервне повторення націй в наступні епохи[98]?
До цього схиляється й Стівен Гросбі в своєму ґрунтовному вивченні давнього Ізраїлю. Порівнюючи давніх євреїв VII ст. до н. е. з грецькими, арамейськими, едомейськими, єгипетськими та вірменськими античними спільнотами, Ґросбі серйозно вважає їхнє колективне самоусвідомлення як нації і підкреслює примордіальний характер ставлення людей до своєї землі: за його висловом, «народ має власну землю, а земля має свій народ». Водночас, еліти юдейського царства твердо вірили в існування єврейського «народу», який жив на власній договірній, обмеженій священній території, шануючи єдиного Бога Яхве в зазначеному центрі — в Єрусалимському Храмі (Grosby, 1991: 240).
Майже так само стародавні єгиптяни виказували свою відданість до землі» (Нілу), твердо дотримуючись думки, що Єгипет належав винятково єгиптянам і був під захистом і владою верховного бога землі Амона, віра, якої, на думку Гросбі, бракувало античним грекам, але яку можна віднайти в стародавній Вірменії (там же: 247; 1997: 21)[99].
Однак для таких інтерпретацій існує багато обмежень. Брак доказів з античного світу і небезпеки «ретроспективного націоналізму», трактування попередніх епох у світлі пізніших концепцій та упереджень, робить такі аналізи, в кращому разі, завчасними. Ґросбі й сам усвідомлює труднощі з наведенням доказів і категоричністю результатів досліджень: «Рідко коли суспільство точно підпадає під якусь визначену аналітичну категорію. Це справедливо не тільки для античних спільнот, а й для сучасних національних держав також» (Grosby, 1997: 2).
Окрім того, існує ще одна пов’язана з цим проблема. Навіть якби ми могли обгрунтовано визнати античні «нації», це ще не спричиняє якусь правонаступність їм окремих сучасних націй. Давні єгипетська чи грецька нації мало узгоджуються із сучасними єгипетською чи грецькою націями, попри територіальну та (у Греції) лінгвістичну сталість. На думку модерніста Пасхаліса Кітромілідиса (Paschalis Kitromilides), саме це є основною темою для гострої критики націоналістичної історіографії та грецького націоналізму. Це, каже він, Константінос Папаріґопулос у своїй визначній «Історії грецької нації» («History of the Greek Nation») в середині XIX ст. вперше висунув ідею спадкоємності грецької нації, яка безперервно продовжувала існувати, пройшовши шлях від часів класичної античності через розкіш Візантії до сучасного незалежної грецької держави. Тоді як насправді, на думку Кітромілідиса, протягом середньовіччя аж до початку XIX ст. Греція і греки були однією з частин величезної Візантійської імперії та православ’я (а згодом і Османської імперії), поряд з іншими новітніми й новоствореними політичними спільнотами Сербії, Болгарії та Сербії (Kitromilides, 1989 і 1998; див. також Just, 1989).
То що, тоді грецькі націоналісти зовсім не мають рації, виводячи грецьку націю від Візантійської імперії, і навпаки, виправдані заяви модерністів про те, що грецька нація виникла тільки на початку XIX ст., з приходом сучасності? Оскільки модерністи визначають націю, беручи за основу загальне громадянство, національну культуру й визначену територію, то грецька нація була немислима в доновітню епоху. Але, якщо ми нав’язуємо цей критерій, то чи можна тоді щось говорити про грецьку націю до 1922 p., коли Греція зазнала поразки у війні з Туреччиною і відбувся обмін населенням та стабілізувалися її кордони? Модерністи зіштовхнулись також із проблемою «загальної співучасті (грецькій) нації, і тоді, беручи це до уваги, нам важко щось сказати пр грецьку націю до XX ст. З іншого боку, якщо ми даємо неопереніалістичне визначення нації на основі етнічної належності, народної мови релігійної культури, то можемо говорити Про наявність грецької нації у Візантійській імперії наприкінці її існування, а потім, за часів Османської імперії, у формі самоврядних православних громад, котрі очолювались греками і грекомовним духівництвом. Окрім того, з відновленням грецької філософії та мови у пізній Візантійській імперії, можна говорити про слабкий культурний зв’язок із класичною Грецією, хоч після VI ст. грецька демографічна цілісність і була сильно порушена величезним допливом аварів, слов’ян і албанців (Baynes and Moss, 1969: розд. 1; Armstrong, 1982: 174-81).
Схожі проблеми історичного тлумачення можна віднайти і в інших сучасних націях, котрі претендують на безперервне минуле, що сягає античності. Єгиптяни, перси, вірмени та євреї зазнали численних демографічних і культурних переривань чи стосовно теренів їхнього початкового розвитку та незалежності, чи через вигнання та переселення зі своєї «батьківщини». Щодо єгиптян і персів, то до ефекту переходу в іншу віру додався великий наплив культурно відмінних іноземців — греків, арамеїв, арабів і турків. Інколи чужоземні етнічні групи навіть захоплювали країну та встановлювали правління своїх династій — зокрема, в Єгипті аж до XX ст., а в Персії до перемоги конституційного руху також на початку минулого століття. Щодо вірмен і євреїв, то безнастанні іноземні поневолення — вавилонянами, персами, еллінами, римлянами та візантійцями — значно збільшили еміграцію і вигнання та дальшу перевагу діаспорної спільноти, яка ніколи не поривала зв’язків зі своєю історичною батьківщиною. Але чи можна
