Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

і більшість їх знаходилась у Західній Європі, наслідуючи англійський прототип. І Гастінґс не поодинокий в такій оцінці. Джон Ґілінґем (John Gillingham), зокрема, також вважає, що англійська нація утворилась раніше XIV ст. В роботах Вільяма Мемсберійського та Джеффрі Монмоутського, так само як і Геральда Кембрійського в XI й XII ст., ми знаходимо ясні ознаки усвідомлення англійської нації на противагу Вельсу та Ірландії; і це попри анжуйські володіння у Франції, котрі можна вважати взірцем раннього «англійського імперіалізму» (Gillingham, 1992).

Так само і Хосеп Льобера (Josep Llobera), хоча й наполягає на порівняній сучасності націоналістичної ідеології, віднаходить основи пізніших націй в тривалих етнічних та політичних зв’язках і відносинах в таких ключових місцях Європи, як «Франція», «Німеччина», «Іспанія». Без аналізу територіального розміщення і споминів, зумовлених такими культурно-політичними формаціями, ми ніколи не зможемо надійно пояснити появу пізніших добре відомих сучасних політичних націй (Llobera, 1994: розд. І)[87].

Отже, з такими модерністами, як, приміром, Джон Бруйлі, для якого зростання національного почуття в XVI ст. є не більше, ніж «прелюдією» до націоналізму, неопереніалісти не погоджуються, бо визнають існування націй та націоналістичних рухів ще до XVI ст. Звичайно, Реформація з її індивідуальною молитвою і читанням Біблії в перекладах народними мовами, дуже посилила й поширила почуття національності, на чому особливо наголошує Лія Ґрінфелд (Liah Greenfeld) у своїх детальних і широких дослідженнях основних шляхів розвитку націоналізму. На думку Ґрінфелд, англійський націоналізм насправді трохи випередив Реформацію. Бо розуміння тотожності нації й усього населення — а саме це, на її думку, є ключовим критерієм наявності націоналізму — спочатку значно поширилося серед англійської еліти в 1520-х і 1530-х роках. Але англійська протестантська Біблія та «Спільний молитовник», разом з Фоксовою книгою (протестантських) «Мучеників», надали цьому національному почуттю величезну підтримку й переконливу мотивацію для боротьби проти католицької церкви та її союзника Іспанії. До часів утворення Непереможної армади, почуття належності до англійської нації поширилось на середній клас більшості територій та стало взірцем для прийдешніх націоналістичних рухів у Франції, Німеччині, Росії та Сполучених Штатах (Greenfeld, 1992: розд. І)[88].

Джерела націоналізму

На думку неопереніалістів, джерела національної ідентичності слід шукати в народних почуттях і культурі, а не у вигадках і винаходах еліт.

Отже, нації не можуть бути витлумачені як новітні штучні витвори, що сформовані конкурентними елітами. Хоч еліти й відіграють важливу роль, основні джерела націй та національної ідентичності повинні витікати з чогось іншого і розміщуватись в часі набагато глибше.

Згідно з поглядами Адріана Гастінґса, як ми бачили, доновітні нації сформувались з нестабільних етнічних належностей через розвиток літературних мов і літератур, які встановили межі культур і народів. Безперечно, доновітні «інтелектуали» — поети, книгарі та священики — зіграли в цьому істотну роль. Але на думку Гастінґса основним джерелом націоналізму є релігія, особливо християнство. Церква надавала основну освіту й організувала мережі соціального забезпечення, а священики мали щоденний контакт з масою селян і через щотижневі проповіді та читання мали сильний вплив на почуття і світогляд мас. Крім того, церква дозволила використання народних мов; в результаті вчення, що вона проповідувала, було настільки ж національним, як і всесвітнім, бо поряд з Євангелієм церква сприйняла Старий Заповіт і його політичний ідеал священної національності й царювання. Навіть коли люди не визнавали Біблії, церква, оскільки в Євангелії не було моделі ідеального державного устрою, змушена була прийняти єврейський прототип народу Ізраїлевого, вважаючи себе за verus Israel (істинний Ізраїль) і правонаступника обраного Богом народу. В результаті цього з’явилося просте вчення: кожна нація може бути обраним Богом народом, а люди уподібнювались до стародавніх євреїв, якщо вони були істинними християнами та вірними церкві (Hastings, 1997: розд. 1, 9)[89].

Отже, саме в літературі й клерикалізмі, церкві й біблійній релігії ми повинні шукати витоки й причини розвитку націоналізму. Без християнства, а насамперед юдаїзму, не було б ні націй, ні націоналізму.

Схожий висновок можна зробити з розвідки, проведеної Конором Круз О’Браєном (Conor Cruse O’Brien, 1988а), в якій досліджуються природа й витоки «священного націоналізму» та його обожнювання людьми, яке бере початок з цілісного бачення біблійного, територіалізму, етнічної спільноти й обітованої землі, поєднаного з релігійним вченням, записаним у Старому Заповіті. Далі О’Браєн показує, як ця традиція засвоювалась в Європі й знайшла нове вираження в сакральних ознаках американського націоналізму з його пошаною прапора та молитовними зібраннями.

Отже, на думку неопереніалістів, витоки націй