Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

З — цього випливає, що, на противагу конструктивістському світоглядові, етносимволічний підхід наполегливо вимагає розгляду причин піднесення сучасного націоналізму в контексті з попередніми колективними культурними ідентичностями доновітніх епох. Найважливішим типом серед таких спільнот є етнос. Цим терміном називають популяцію людей, об’єднаних певною територією і мітами про спільне походження та історичною пам’яттю, а також елементами спільної культури. Таке соціальне утворення повністю ігнорується конструктивістами та майже всіма модерністами і одне з того, що замовчується переніалістами. Можливо, є натяк на визнання його важливості в посиланнях Андерсона на мову, як на критерій спільноти («із самого початку нації були започатковані на мові, а не на крові» (1991: 145), і визнання Кедурі, як самоочевидного факту етнічної розмаїтості людства та спричинювані цим проблеми, коли націоналізм заражає території з етнічно змішаним населенням. Але у викладі модерністів історія взагалі спотворена, прогресивна сучасність викидає геть рештки минулого з його строкатою мішаниною етнічних і релігійних культур, тоді як для етносимволісті нація це незбагненна зовнішня оболонка етнічної належності й окремі нації навряд чи з’явились поза попередніми етнічними зв’язками. Хоч це не означає, що для кожної нації обов’язково повинен бути тільки свій попередній етнос, який служив би її основою (деякі нації можуть і не різнитися етнічно), а значить тільки те, що нації є спеціалізованими результатами розвитку вільних етнічних груп (однієї чи більше), і що етнічна спільнота служить історичним підґрунтям і взірцем для багатьох націй. Нездатність усвідомити значення цього факту, на мій погляд, серйозно завадила розширенню вивчення націй та націоналізму, а водночас спричинила нехтування етнічною пам’яттю, мітами, символами й традиціями, які надають необхідну розгадку для розуміння (сталості) культурних ідентичностей і спільнот (A. D. Smith, 1986 та 1999а; пор. Kedourie, 1960: розд. 6)[76].

У розділі розглянуто деякі основні дискусії та суперечки, що відбулися за останні три десятиріччя XX ст. в царинах етнічної належності й націоналізму. Безперечно, годі вичерпно розкрити всі розбіжності або охопити головні теоретичні праці. У невеликій книжці неможливо як слід згадати всі погляди, що вже казати про дослідження у цій щораз ширшій сфері. Деякі з найсучасніших суперечок, надто про гібридизацію націй та впливи глобалізації, я розглядатиму в останньому розділі. Але навіть ці новітні дослідження можна зрозуміти тільки в контексті «суперечливих парадигм», які я розглянув вище. Вони заклали засади й вартості, на основі яких велися дальші дискусії. Я ще доводитиму, що найсучасніші суперечки — це радше паростки давніших підходів, ніж ознака якоїсь нової парадигми.

Окрім того, новітні теоретичні суперечки не тільки розвивають давніші підходи, а й вдаються до певної історіографії націй та націоналізму, спираючись на їхні основні парадигми. Адже слід відтворювати й усвідомлювати різні «історії націй», пропоновані суперечливими підходами, не тільки заради самих націй, а й для розуміння сучасних теоретичних розбіжностей та емпіричних перспектив націоналізму. Саме тому я й переходжу до історії.

Нині існує загальноприйнята «історія націоналізму», певна річ, модерністська.

Згідно з нею, націоналізм зародився в останній чверті XVIII ст. Його становлення відбувалося упродовж сорока революційних років, від поділу Польщі, Американської та Французької революцій аж до реакцій щодо завоювання Наполеоном Прусії, Росії та Іспанії. Відтоді націоналізм поширився в інших частинах Європи, не оминувши Сербію, Грецію й Польщу (з новою силою). Упродовж 1810–1820 pp. ідеї націоналізму перейняла креольська еліта Латинської Америки. Перша велика хвиля націоналізму, так звана «Весна народів», прокотилася Європою 1848 р. її головними досягненнями стало об’єднання Німеччини та Італії навколо Прусії і П’ємонта, а також піднесення Угорщини у складі Габсбурзької імперії. В останній третині XIX ст. у Східній та Північній Європі серед чехів, словаків, румунів, болгар, литовців, фінів, норвежців та євреїв завирувала друга хвиля націоналізму, тоді ж зародилося й кілька націоналістичних рухів за межами Європи — в Японії доби Мейдзі ісину, Індії, Вірменії та Єгипті. На початку XX ст. до них приєдналися азійські етнічні націоналістичні рухи — турецький, арабський, перський, бірманський, яванський, філіппінський, в’єтнамський та китайський, а також з’явились перші паростки африканського націоналізму в Нігерії, Ґані та Південній Африці. У тридцятих-сорокових роках XX ст. по всій землі годі було шукати закуток, якого б не зачепила хвиля націоналізму. Саме на цей час припадає найвище піднесення європейського націоналізму, хоча це й призвело до нацизму та геноциду за Другої світової війни, все ж пізніше пробудило антиколоніальні «визвольні» націоналістичні рухи в Африці та Азії[77].

Тривожними виявилися й останні десятиріччя XX ст. На Заході в шістдесяті та сімдесяті роки, коли вже здавалося, націоналізм «повністю виснажився», він з новою силою спалахнув у рухах за етнічну автономію в Каталонії та Країні Басків, на Корсиці та в Бретані, Фландрії, Шотландії, Вельсі та Квебеку. У вісімдесяті роки цей рух пішов на спад, але після 1988 р. «перебудова» і «гласність» зумовили пробудження націоналізму в радянських республіках, що, своєю чергою, спричинило розпад Радянського Союзу 1991