Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Саме ці історичні події початку новітньої доби зумовили соціальні зміни й переніальні засади. Такі зміни зумовили занепад суспільств, заснованих на священних писаннях (великі релігії, священні монархічні центри, великі імперії), тобто звільнили політичний і культурний простір для дальшого утвердження націй. Та хоч би як там було, існування націй залежить від двох переніальних умов: вавилонського приречення на всесвітню мовну розмаїтість, і загальнолюдського пошуку безсмертя, яке б дало змогу нехтувати вимиранням. Такого безсмертя можна зажити тільки завдяки нащадкам, ненародженої спільноти, з якої може започаткуватись нація. Це доводить, що всі ті «примарні уявлення» про могилу Невідомого солдата були непевні, ось чому таке міжродове братерство «протягом останніх двох століть давало змогу мільйонам людей не тільки вбивати, а й доброхіть віддавати власне життя в ім’я таких обмежених уявлень» (Anderson, 1991: 7)[71].
Тут Андерсон ледь зачіпає центральну (як на примордіалістів) проблему жаги й відданості нації. Але як же він дає цьому раду? Андерсон твердить, що ми готові жертвувати собою тільки заради шляхетних і безкорисливих почувань, як от до родини чи нації. Але в такому разі доречне й чітке твердження Вокера Конора (1994: розд. 8), ніби нація часто прирівнюється до родини («наша родина» та «наша нація»), не тому, що це шляхетно й безкорисливо, а тому, що родина й нація стають жертовними. У нашому випадку все навпаки: через те, що притаманні нам ідентичності, потреби та інтереси пов’язані й залежні від «нашої» родини й «нашої» нації, ми відчуваємо до них таку відданість, що самі готові на будь-які жертви. Це робить нації такими ж спільнотами почуття й жадання, як пізнання й уявлення (Anderson, 1991: 141-3; також див. A.D. Smith, 1998: 140-1)[72].
Такий брак причетності та обмеження колективної волі й почувань притаманні модерністським працям, запропонованих Ериком Гобсбаумом, Теренсом Рейнджером та їхніми прибічниками в книжці «Вигадування традицій» («The Invention of Tradition»), яка вийшла друком того ж року, що й перше видання праці Андерсона «Уявлені спільноти» (Imagined Communities», 1983). На думку Гобсбаума, саме нації та націоналізм багато в чому зобов’язані літературі й вигадуванням національної історії, мітології та символів, які зарясніли в Європі приблизно з 1830 р., а надто після 1870 р. За останні десятиріччя до першої світової війни зауважено наплив таких «вигаданих традицій» — національні фестивалі, стяги й гімни, вшанування полеглих, надмірний потяг до встановлювання пам’ятників, проведення спортивних змагань тощо. На відміну від давніших традицій, які піддались змінам, «вигадані» різновиди були добре продуманими й незмінними витворами культурологів, які переробили символи, ритуали, міти та історичні події на потребу сучасним масам населення, мобілізованим і політизованим індустріалізацією та демократією. Інакше кажучи, це були добре виважені знаряддя суспільного контролю в руках панівних класів. Саме тому, як стверджує Гобсбаум, вивчення вигаданих традицій
«стосується такого порівняно недавнього нововведення, як «нація» з її супутніми явищами: націоналізм, держава-нація, національні символи, історія тощо. Усе це спирається на обряди соціотехніки, які нерідко є добре продуманими й завжди новоствореними, хоча б через те, що історична новація припускає нововведення» (Hobsbawm and Ranger, 1983: 13–14)[73].
Окрім того, поняття «вигадування» доречне для тих, на чию думку нації та націоналізм, у ліпшому разі — прикре відхилення від «руху історії», у гіршому — чудовий приклад хибної свідомості мас. Але чи й справді нація — новотвір, питання суперечливе, як і можливості нарочитих вигадок соціотехніки в цій царині. Наведена Гобсбаумом аналогія має відверто механістичний характер; ніби нації — витвори або вигадки соціоспеціалістів на кшталт технічних винаходів. Але ж їх сплановано й скомпільовано найкращими майстрами, тут годі шукати місце для емоційної або духовної волі бодай найменшої частини населення. Адже населення — це пасивна жертва соціальних проектів еліти, яка шукає нові шляхи вивільнення накопиченої енергії мас. Нації та націоналізм стали сучасним проявом давньої засади рапет et circenses («хліба й видовищ!») (там же: розд. 7).
Але ж хіба народні маси — це просто tabula rasa (чиста дошка), готова сприймати націоналістичні заклики своїх правителів, що вкарбуються в людських свідомості та серцях? Гобсбаум визнає проблему тільки з позиції «вертикального» підходу, але його розв’язання завчасно відкидає будь-які зв’язки між «протонаціональними узами» мас, будь-то регіональні, релігійні чи лінгвістичні, та сучасними націоналізмами в пошуках незалежних територіальних держав. Він припускає, що в доновітній час можна виявити багато «протонаціональних» спільнот, заснованих на регіональних мовах та місцевих релігіях, але Гобсбаум не визнає їх попередниками або предтечами націй, адже «вони не мали або не мають необхідного зв’язку з осередком територіальної політичної організації, яка є головною ознакою нинішнього поняття «нації (Hobsbawm, 1990: 47; курсивом виділено оригінал).
Кілька винятків, як от Англія та Франція, Росія та Сербія, становлять ті випадки, де й далі існують великі інституції (держава чи церква) або пам’ять про тривалу політичну спільність збереглася аж до новітнього періоду й править за основу дальшого масового націоналізму. Будь-який інший історичний зв’язок — хибний, адже діє, за висловом
