Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

На переконання Конора, нації — це всього-на-всього самоусвідомлювані етнічні спільноти. Тоді як для означення й характеристики етнічних спільнот самоусвідомлення не обов’язкове, нації найголовніше мають бути самовизначеними. Таким чином, етнічні спільноти можна розглядати, як «донаціональне населення» і потенційні нації. З іншого боку, оскільки нації повністю самоусвідомлювані спільноти й стали масовим феноменом, випливає, що вони можуть зародитися тільки тоді, коли більшість її представників національно свідомі. На практиці, за умов демократії це значить, що більшість повинна брати участь у суспільному житті нації і, на думку Конора, це своєю чергою, означає необхідність надання їй виборчих прав (там же: 98— 103).

Як виявилось, переконання Конора викликали гостру критику з боку прихильників переніалізму та примордіалізму. Адже його теорія постала, як радикальний тип модернізму, хоч і вельми особливий його різновид. Конор дійшов висновку, ніби нації зародилися тільки на початку XX ст., коли більшість представників нації, зокрема жінки, стали брати участь у суспільному житті, а насамперед у виборах. Звісна річ, вже ніколи не стане відомо про думки й почування давніх селян. Але насправді тільки після 1789 p., коли до догми, що «іноземні звичаї — неприйнятні звичаї», приставало дедалі більше етнічно свідомих людей, поступово стали зароджуватись нації. І в цьому процесі модернізація та громадські контакти виявились важливими каталізаторами. Через встановлення регулярних контактів, модернізація парадоксально розділила людей і зробила їх самосвідомими щодо того, де вони під керівництвом імперської влади повинні культурно асимілюватись (там же: 169–174).

Це доволі несподіваний висновок. Здається, він повністю суперечить змістові Конорової праці, адже самі собою постають питання означення й історичного тлумачення. Таке враження, ніби національний модернізм виник на ґрунті етнічного переніалізму. Але уважніший розгляд схиляє до думки, що це лишень хронологічний або «умовний» модернізм. На переконання Конора, нації якісно не відрізняються від етнічних спільнот, їх не створено модернізацією, як стверджують прихильники соціологічного й «структурного» модернізму. Підтвердженням цьому може бути хоча б те, що нації, як і етнічні спільноти, — феномен загальної психології і, зрештою, усвідомленої спорідненості.

Невже націоналізм позбавлений бодай якоїсь раціональності? Чи й справді, як запевняли романтики, це просто проблема крові та емоцій? Можливо, Джошуа Фішман мав рацію, коли запевняв, що етнічна належність — це така ж категорія «буття», як «знання» чи «вдача», що:

«Етнічна належність завжди постає як феномен спорідненості, внутрішньої неперервності з тими, з ким маємо зв’язок зі спільними предками. Іноді вважають, ніби етнічна належність переходить із покоління до покоління, як «кістка від кістки, плоть від плоті й кров від крові». Адже саме людське тіло дає уявлення про етнічну належність, вона, як правило, проймає наші кістки, кров і плоть» (Fishman, 1980: 84-5).

З іншого боку, невже люди, зокрема націоналісти, ретельно виважують, як стверджує Гехтер, вигоди від участі в націоналістичних повстаннях, збитки від об’єднання в націоналістичні рухи й привілеї «fraternité» (братств), а віднедавна й «sororité» (жіночі спілки)? Навіть коли ми припускаємо (а як на мене, то є така потреба), що в націях і націоналізмі, наявні сильні суб’єктивні складники, а люди інколи «думають своєю кров’ю» і, за висловом Конора, «ніхто добровільно не йде на смерть з користі» (1994: 206), але це ще не означає, що таке явище ірраціональне і його не можна пояснити структурними й культурними термінами. Користуючись термінами соціальної психології, ми хоч і можемо дати означення націям і націоналізмові, але принципово не в змозі їх тлумачити раціоналістично. Хоч як складно, але цю пару годі вважати повністю несумісною. Те, що такі модерністи, як Гелнер і Гехтер приділяють мало уваги соціально-психологічним складникам, ще не означає, що для дослідження націй та націоналізмів ми маємо вибрати психологічну (а може й «нераціоналістичну») позицію і нехтувати історичними та соціологічними тлумаченнями. Навпаки: сутність предмету робить це ще важливішим за умови, що наше осмислення «тлумачення» містить різні культурні, соціальні та соціально-психологічні елементи почуття, волі, символу, пам’яті й відчуття спорідненості, все те, чому Вокер Конор справедливо надає великого значення, а інструменталісти схильні ігнорувати чи нехтувати[64].

Ще одна проблема, яку я хочу розглянути, стосується ролі сучасної держави, а саме політики, у формуванні націй і розвитку націоналізму. Саме її можна було б назвати проблемою культурного націоналізму або, якщо говорити загальніше, культурної ідентичності.

Від початку 1980-х років низка постмарксистських теорій увиразнили відносну автономію держави й перейняли чимало Веберових переконань стосовно верховенства політики. Усі аналізовані підходи й моделі є модерністськими або інструменталістськими. Ось чому прийнятні тлумачення націоналізму як Майкла Мана, так і Ентоні Ґіденса. На думку обох, націоналізм — це сучасна, централізована, професіоналізована й територіально впорядкована держава, що зумовлює націоналістичні рухи й породжує, як зазначає Ентоні Ґіденс, «культурну сприйнятливість суверенітету, супутню узгодженості адміністративної влади в межах держави-нації» (Giddens, 1985: 219). Так само й Майкл Ман, говорячи про підтримуваний державою британський і французький націоналізми, не залишає двозначностей: «Адже чітке зосередження на нації, як рівнозначності державі, вимагає переважно політичного тлумачення» (Mann, 1995: 48). Таке тлумачення слушне й для «провінційних» націоналістичних рухів (хорватських, угорських, чеських) часів Габсбурзької імперії, де наявність чи брак регіонального управління «було радше ознакою» становлення націй, ніж етнічної належності (там же: 50)