Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

І на закінчення, тому що ці особливості стосується народних, моральних і емоційних аспектів етнічної та національної ідентичностей, етносимволічні підходи можуть допомогти зрозуміти як незмінність, так і трансформації цих колективних культурних ідентичностей. Пов’язуючи національні ідентичності з попередніми етнічними узами й показуючи вплив суб’єктивності сторін спільних символів, мітів і пам’яті, етносимволізм проливає світло на нинішню владу сучасних націй над багатьма людьми. Саме тому етносимволічна парадигма може допомогти знайти альтернативні пояснення сили та сутності сучасних етнічних конфліктів, окрім звичних економічних і політичних причин. Альтернативні чинники надають відповідної ваги саме тим основним символічним проблемам, які так часто виявляються найважчими — як засвідчили мусульмано-індуїстські сутички через мечеть в Айдох’ї, марші оранжистів в Ольстері, статус Єрусалиму. Як зрозуміло з назви, «етносимволізм» переміщує фокус досліджень від чисто зовнішніх політичних і економічних чи соціобіологічних факторів до культурних чинників символів, спогадів, мітів, вартостей і традицій[52].

Так само, як і решта парадигм, етносимволізм набирає різноманітних форм. Джон Армстронґ (John Armstrong) більше схиляється до переніалістського погляду, що тяжіє до применшення відмінностей між націями й етнічними ідентичностями (хоча він і робить розмежування між націями до і після 1800 p., так званим вододілом «націоналізму»). Це частково тому, що Армстронґ займає феноменологічну позицію, яка сприймає етнічні ідентичності як зміну групових сприймань, почувань і стосунків. Водночас, він користується методом символічного граничного аналізу, започаткованого Фредриком Бартом (Fredrik Barth) і підкреслює, для того щоб вважати етнічну належність незмінною, необхідно досліджувати «міто-символічні комплекси» протягом тривалого часу (Amstrong, 1982 та 1995; пор. Barth, 1969: Вступ).

Джон Гатчинсон, з іншого боку, розкриває рушійні сили культурних форм, а для розрізнення сучасних культурного та політичного типів націоналізму вибрав більш веберіанський підхід. Гатчинсона також цікавить та роль, що відіграє минуле яку доновітніх етнічних відродженнях, так і в сучасних націоналізмах, а також способи, за допомогою яких доновітні культурні «комплекти» мітів, спогадів і символів можна інстутиційно «перенести» в сучасну епоху. Мої власні дослідження стосуються третьої проблеми: сутності й ролі націй в історії. Визнаючи сучасність націоналізму, ідеології і символізму, а також недавнє утворення націй, я зацікавився можливістю існування давніх націй до націоналізму, принаймні у деяких випадках, а також наслідками цього. Але загалом мій підхід зосереджений на тому, як ті давні, і часто доновітні, етнічні зв’язки й етноси вплинули, а в деяких випадках і створили, основу для націй і націоналізмів (Hutchinson, 1987 та 1994; A. D. Smith, 1986 та 1991).

Етносимволізм виник через незадоволення вимогами конкурентних модерністських і переніалістських парадигм і пояснювальної неспроможності примордіалізму. Якщо, з одного боку, нації не сталі з непам’ятних часів і не періодичні, а з іншого — не сучасні, нові й не продукти модернізації, то постає необхідність шукати іншу парадигму, яка б належно охопила й оцінила завше помітну дуальність, або дволику природу, націй і націоналізму. Така парадигма, якщо зважати на зовнішні політичні, геополітичні й економічні чинники, зосереджувалася б на суб’єктивних і суспільно-культурних елементах, використовуючи тонші підходи та точніші перспективи, а, отже, звертаючись до злободенних символічних питань етнічної ідентичності, мітів і пам’яті, які так часто важко піддаються розв’язанню. Ні переніалізм, ні модернізм не намагаються проникнути у внутрішній світ націоналізму; а без такого зосередження, доводять етносимволісти, годі зрозуміти націоналізми інших народів і, в результаті, збагнути їхні кривди й почування, які живлять чимало конфліктів.

Дискусії між прихильниками цих чотирьох парадигм мали місце на двох рівнях: теоретичному та історичному. Якщо розглянути без прикрас всі чотири парадигми, помітимо, що модерністи мають сильну теорію, але доволі слабку позицію в історії, тоді як переніалісти спираються на доволі сильні історичні факти, але мають слабку теорію. Примордіалізм має або хибну теорію, або не має її взагалі, мало зважає, або взагалі не зважає на історію, будучи редукціоністським (соціобіологічним) або таким, що здебільшого вивчає усну історію (культурний примордіалізм). Щодо етносимволістів, то вони ще не розвили ніякої теорії, а тільки наближаються до неї. Але, як і слід було очікувати, вони зацікавились макроісторією та її суспільнокультурними елементами і, по суті, роблять, на мій погляд, необхідні корективи до часто зневажливих тверджень прибічників інших основних парадигм.

У цьому розділі я розглядатиму деякі тлумачення націоналізму, запропоновані прибічниками його чотирьох парадигм, а також викликані ними питання й суперечки. Звісно, у такій неосяжній царині годі сподіватися вичерпності, але я маю надію, що добірка дасть загальні уявлення про головні суперечки й пояснення націоналізму. Замість послідовного розгляду я вирішив представити їх у вигляді уявної «дискусії». У такий спосіб я прагну довести новаторський та самобутній характер сучасного вчення про націоналізм, починаючи з 1960-х років, а також чіткіше окреслити конкурентні погляди в цій царині.

Якщо відхилити твердження соціобіології, то донедавна у цій царині, власне кажучи, існувала тільки одна теорія[53]. Її висунув 1964 р. Ернест Ґелнер у сьомому розділі своєї праці «Думка і зміна» («Thought and Change»). Теорія спиралась на емпіричне спостереження за наростанням націоналізму в Марокко, де Ґелнер проводив польові антропологічні дослідження, і на інтелектуальні виклики Елі Кедурі, колеги з Лондонської школи економіки.

Кедурі переконував, що націоналізм — «доктрина, яку було вигадано в Європі на