Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

історія не може сягнути в минуле далі доби Відродження або пізнього середньовіччя, як це було, скажімо, в Швеції, Голландії чи Росії. Хоча інколи національне походження можна простежити й з давніших часів. Г’ю Сетон-Вотсон вважав, що потрібно відрізнити «давні, неперервні нації» від пізніших прикладів, які було створено навмисно; колишні утворення на теренах Франції, Англії, Шотландії та Іспанії служили для населення цих країн історичним підґрунтям у почуваннях давності нації. Така позиція, як ще побачимо, нещодавно здобула нову підтримку. Але в цьому разі не пропонується ніякої загальної моделі переніалізму, а розглядаються тільки окремі приклади історичних записів з доказами, які виявляють довговічність і неперервність конкретних націй. Однак, оскільки цей різновид переніалізму може довести доновітнє походження окремих націй, він представляє собою серйозний виклик твердженням модернізму і, зокрема, про те, що нації є породженнями сучасності. (Seton-Watson, 1977: розд. 2; див. також Gillingham, 1992; Hastings, 1997).

Другу головну форму можна означити терміном «рекурентний переніалізм». Ця форма пропонує значно сміливіше й загальніше формулювання про античні нації. Воно твердить, що конкретні нації є історичними; вони змінюються з часом. За словами Ренана: «Нації мали свій початок і матимуть кінець». Але «нація, як така», як категорія людського об’єднання, є вічною і повсюдною, а тому вона відроджується знов і знов у кожний новий період історії і може бути віднайдена на всіх континентах світу. Тут ми стикаємося з рекурентністю деяких типів колективної ідентичності, хоча вона може виражатись по-різному в різні періоди історії. Хоча окремі нації можуть приходити й відходити, ідея нації як поняття — універсальна[46].

Примордіалізм

Переніалізм — це парадигма, що притаманна (деяким) історикам. «Примордіалізм» стає пристановищем для спеціалістів у царині суспільних наук й органічних націоналістів. Парадигма бере початок безпосередньо із закликів Руссо тікати від розбещеного міського життя й повернутися до «природи», щоб здобути втрачену чистоту. Саме такий «натуралістичний» дух невдовзі сповнив поняття нації. Це можна помітити навіть у цитаті абата Сієса, яку я навів на початку розділу. Нації, заявляв він, слід уявляти, як щось відокремлене, поза межами соціальних зв’язків, як «природній утвір»; вони існують тільки «в природному стані». Справді, вони передусім мають божественні ознаки всього сущого і походження всього. Інакше кажучи, нації «примордіальні»; вони існують вічно і лежать в основі подальших процесів і подій. Сієс (та й решта послідовників Руссо) либонь не застосовував цієї термінології, не кажучи вже про те, що він не вважав себе «примордіалістом»; але його численні вимоги вже 1789 р. стали впроваджуватися, щоб підтвердити абсолютний суверенітет волі нації, значно раніше за Фіхте й решту романтиків, які висунули схожі вимоги й для німецької нації. Такий різновид «натуралізованого» дискурсу проклав шлях матеріалістичній та органічній формам націоналізму які я розглянув раніше, окрім цього дискурс вплинув на більшість волюнтаристських різновидів націоналізму[47].

Біологія й культура

Отож, це один із різновидів примордіалізму, який називають органічним націоналізмом. Тільки-но ми з’ясували походження двох різних видів примордіалізму. Перший — соціобіологічний різновид, тримається переконання, що нації, етнічні групи та раси можна звести до основного генетичного репродуктивного бажання індивідів і використання ними стратегії «кумівства» та «вродженого пристосуванства», щоб якнайбільше поширити свій генофонд. На думку П’єра Ван ден Берґа (Pierre van den Berghe), такі стратегії впроваджуються, щоб зріс власний генофонд поза найближчою кровною спорідненістю, щоб розрослася етнічна родина. У цьому разі, культурну групу вважають за розлогу родинну систему, а культурні символи (мова, релігія, колір тощо) — за показник біологічної спорідненості. Ван ден Берґ переконує, що це надзвичайно раціональна стратегія, оскільки більшість мітів про етнічне походження відповідають реальному біологічному походженню. Саме тому люди, що не мають кровної спорідненості, готові ставитися до невідомих одноплемінників, як до «родичів», опікуються ними і боронять їх, як свою власну родину. (Van den Berghe, 1978 та 1995).

До такого підходу є чимало зауваг. Найочевидніша — проблема узагальнення, що переходить із площини особистої репродуктивної поведінки в площину колективної й політичної діяльності. Навіть численна родина маловпливова в політичному сенсі, за винятком кількох випадків, і важко помітити, як великомасштабні соціополітичні події співвідносяться з особистою чи родинною поведінкою. Інша, пов’язана з цим, проблема полягає в тому, що міти про походження рідко збігаються зі справжнім, біологічним походженням, при умові, що ті міти можна простежити до першоджерела. Як довів Вокер Конор (1994: 202), міти про походження взагалі не відповідають тому, що відомо про справжні родовідні лінії. Промовисто, що нації зазвичай мають не одне етнічне походження, тоді як міти про походження пропонують єдині погоджені або офіційні витоки. Зрештою, розглядаючи площину «культурних ознак», Ван ден Берґ послаблює строгість і точність свого редукціоністичного біологічного бачення проблеми й засвідчує значно більшу роль культурних та соціальних чинників, які, безперечно, применшують вплив генетичних.

Другий, і впливовіший, різновид примордіалізму припускає, що етнічні групи та нації сформувались на засадах прив’язаностей до «культурних даностей» суспільного буття. Як Едвард Шилз (Edward Shils), так і Кліфорд Ґірц (Clifford Geertz) довели, що «примордіальні» прив’язаності збереглися поряд зі світськими, громадянськими зв’язками навіть в індустріальних суспільствах. Прц, зокрема, протиставляє примодіальні й громадянські зв’язки раціональних верств сучасних утворень і спільнот. У нових африканських і азійських державах Прц вирізнив дві могутні тенденції: до персональної ідентичності, заснованої на сильній прив’язаності до родини, раси, мови, звичаїв і території; та до ефективності й стабільності,