Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними» (Weber, 1948: 176).

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, «а надто до пам’яток часів Французької революції». Він пише, що це відчуття спільноти «виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів» (Weber, 1968, 1: 396).

Загальна позиція Вебера щодо націй і націоналізму, хоча й не була чітко сформульована, деякою мірою близька Ренановій, бо й він надавав особливого значення політичній діяльності, інституціям та історичній пам’яті. Але Веберова позиція теж зазнала значного впливу етнолінгвістичного критерію націоналізму, який упродовж століття був центральним для традиції німецького романтизму. Цю традицію започаткували Гердер, Кант і «натуралізм» Руссо, за яким, на думку Сієса (Siéyès), французького політичного мислителя й державного діяча кінця XVIII ст., нації мають зароджуватися «природним шляхом», хоча правознавець може підправити недоліки природного розвитку. Так само й німецькі романтики початку XIX ст., наприклад, Фіхте, Арндт і Ян, були переконані в переважній природності (етнолінгвістичних) націй. Вони поєднали ці погляди з непохитним переконанням державного виховання й прищеплення належної національної волі, прагнення до боротьби за досягнення справжньої свободи та розвитку істинного національного самовизначення (див. Kedourie, 1960: розд. 3).

На думку таких романтиків, як Ренан, нація була духовним джерелом, «національним духом» (Volksgeist), кожна нація мала свою особливу долю, місію й унікальну культуру, «незамінні культурні вартості» та вірування, в яких Вебер вбачав ознаки націоналізму. Але, на відміну від Ренана, німецькі романтики виявили джерело національного духу не в історії чи політиці, а в «культурі, твореній волею», в органічній лінгвістичній культурі, вираженій у розвиткові національної волі, спрямованої на пошуки самореалізації в межах державності. Цей критерій національного духу відбиває історичне й нинішнє становище німецькомовних земель, до 1871 р. поділених на численні королівства й князівства, в яких тільки прості люди зберегли німецьку мову й літературу. Хоча деякі німецькі романтики боронили спільну історію — поняття Єдиної Німеччини було популярним серед німецькомовних гуманістів доби Відродження, відтак Священна римська імперія дедалі більше зосереджувалась на німецькомовних землях — мова й етнічна належність швидко стали звичайним засобом боротьби, спочатку проти зовнішнього ворога, французької культури, а пізніше, щораз жорстокіше, проти внутрішнього «расового ворога» — євреїв. Така непевність основних вартостей, ефективних культурних зв’язків і дедалі сильнішої загрози внутрішньої культурної та етнічної мішаності, спрямували німецькі націоналістичні ідеології в бік етнічного націоналізму й біологічного детермінізму, але, загалом кажучи, такі культурні зв’язки мали б тяжіти до натуралістичнішої й органічнішої ідеології нації (див. Mosse, 1964; Kohn, 1965; Conversi, 1997)[35].

«Етнічний» і «громадянський» націоналізми

Вивчення розвитку, зокрема, німецького націоналізму послужило за головний чинник упровадження Гансом Коном (Hans Kohn) поділу націоналізму на «західний» і «східний» різновиди, найвідомішої й донині актуальної типології націоналізму. Головна праця Ганса Кона «Ідея націоналізму» («The Idea of Nationalism»), що вийшла друком 1944 p., написана після усвідомлення впливу війни та нацизму. Він намагався виявити різницю (наскільки міг її збагнути) між поміркованими, західними формами націоналізму та його безжальними різновидами, що виникли східніше Райну. Кон переконував, що західні форми націоналізму спиралися на ідею, ніби нація — це раціональне об’єднання громадян, пов’язаних спільними законами й територією, тоді як східні різновиди поклали за основу вірування у спільну культуру й етнічне походження, хоча теж вважали націю природною й цілісною спільнотою окремих представників, від народження наділених питомим національним характером. З боку соціології, витоки такої відмінності слід шукати в їхніх різних класових утвореннях. Сильна й самовпевнена західна буржуазія спромоглася створити цілком громадянську за духом націю, тоді як Схід, саме через брак буржуазного класу й через панування імперських самодержців та напівфеодальних землевласників, став родючим ґрунтом для органічних понять націй та для нав’язливих, авторитарних і нерідко містичних форм націоналізму (Kohn, 1967a).

Попри численну критику запропонованого Коном поділу — його моралістичне перебільшення характерних ознак, географічної зосередженості, яка «не помітила» такі важливі «винятки», як Ірландія або Чехія, і чітке розмежування двох типів націоналізму — в ньому все ж є суттєве зерно істини. У «волюнтаристському» понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації «світу націй» і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В «органічному» понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації[36].

Це, звичайно, ідеологічний критерій, що описує нормативні моделі. Були спроби створити історичніші та соціологічніші розмежування, наприклад, праці Карлтона Гейса (Carlton Hayes), Луїса Снайдера (Louis Snyder) або пізніші формулювання, як от упроваджене Г’ю Сетон-Вотсоном (Hugh Seton-Watson) розмежування «давніх, безперервних націй» (переважно) Західної Європи й нових, навмисно створених націй (за означенням Чарлза Тилі — «спроектованих націй») Східної Європи й Азії, чи, скажімо, моє розмежування націоналістичних рухів, що спираються на «територіальну» та «етнічну» засади. Такі типології дають змогу якнайкраще відчути основну різницю між націями й націоналістичними рухами, але проблема полягає в тому, що з часом багато націоналізмів змінює свій «характер», нерідко поєднуючи складники обох типів. Саме цим знехтувало початкове аналітичне розмежування, тим самим майже втративши своє практичне значення[37].

До того ж, існує небезпека внесення нормативних поглядів до соціологічних моделей. Адже проблема постає саме з поширеним нині розмежуванням «етнічного» і «громадянського» понять нації.