Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Тоді як громадянський націоналізм, на думку деяких політологів, може поєднуватись з лібералізмом і тим самим набути якоїсь шани, безкомпромісні етнічні форми націоналізму залишаються поза моральними межами; їхній надмірний партикуляризм не допускає будь-яких цивілізованих стосунків з «панівними» політичними ідеологіями. Можна дати ліберальне пояснення, чому слід приділяти більшу увагу необхідності співіснування націй, за умови, що таке пояснення враховуватиме місце проживання, історію й національну культуру, а не родовід чи етнолінгвістичну культуру. Такий підхід цілком збігається з Мілеровим означенням поняття нації: він зважав на історію, територію й національну культуру, але нехтував усім, що було пов’язане з мітами про етнічне походження. До того ж, став на бік Мауриціо Віролі (Maurizio Viroli), коли той боронив республіканський патріотизм від вимог (німецького романтизму) етнокультурного націоналізму (Miller, 1995; Viroli, 1995; пор. Barry, 1999).

Але навіть такий спрощений різновид націоналізму здатний породити цілком ненависницьку, ксенофобну політику. Класичним прикладом «внутрішнього» громадянського націоналізму може правити ставлення Французької республіки до євреїв. «Євреєві, як індивіду, ми дозволяємо все, євреєві, як єврею, — нічого», — заявив 1790 р. Клермон-Тоннер на Французькій асамблеї. Неспроможність громадського націоналізму підтримати права національних меншин суголосна ліберальному індивідуалізмові й індивідуальним правам людини, які звертали увагу тільки на ті права національних меншин, що узгоджувались з інтересами основної (державної) нації. Ці права й обов’язки містили вимоги до громадян вивчати й провадити справи панівною (французькою) мовою, читати й вивчати історію та літературу французької більшості, дотримуватись французьких звичаїв, визнавати французькі політичні символи, інституції тощо. На думку євреїв, це означало обернення їхньої унітарної самобутньої та етнорелігійної спільноти на релігійну конфесію чи етнічне об’єднання, позбавляючи їх минулого й асимілюючи з панівною нацією — процес, до якого й нині вдається ліберальний громадянський націоналізм стосовно меншин у багатьох національних державах (див. Vital, 1990: розд. 1; Preece, 1998).

Отже, громадянський націоналізм надто далекий від взаємного пристосування вимог різних культур. Справжня багатокультурність здатна існувати тільки в структурі «множинної» нації, яка сприяє етнічному розмаїттю й під проводом політичних інституцій і символів національної держави об’єднує складники різних культур. Це набуло неабиякого значення в Сполучених Штатах Америкитільки після відмови від ідеології мішаної нації наприкінці 1960-х років. Хоча, по суті, Сполучені Штатибуло утворено на культурній основі англійського протестанського етносу, проте рабство, підкорення автохтонного американського населення й подальші хвилі імміграції обернули країну справді на поліетнічну й множинну націю, але з єдиною мовою, спільними законами, загальними політичними символами й «світськими культами» — віншування прапора, відзначення державних свят, культ конституції й засновників нації, ушанування загиблих у війні тощо.

Попри всі наявні відмінності, подібність між благословенним націоналізмом Сполучених Штатів і «місіонерськими» націоналізмами Франції, Росії та Британії — «великих націй», «світочів прогресу», «носіїв цивілізації» для «неосвічених народів» — на диво разюча. Це підтверджує, що попри очевидні відмінності між «органічною» та «волюнтариською» моделями націоналістичної ідеології та «етнічним» і «громадянським» поняттями нації, існує більша подібність між їхніми політичними напрямками, ніж можна було б сподіватися. Це означає, що проводячи причиновий аналіз, націоналізм слід розглядати як єдиний феномен й зважати на ідеологічні відмінності його різноманітних форм. Основні доктрини, ідеали й поняття націоналізму тривалий час лишаються незмінними в різних культурах; це дає змогу пояснити чому, попри неспроможність узгодити загальні означення термінів і пояснювальних парадигм, науковці відчувають себе спроможними запропонувати загальне тлумачення поняття нації та націоналізму, і саме тому представники різних націоналістичних рухів ніяк не дійдуть згоди між собою.

3. Парадигми

На початку 1789 р. абат Сієс опублікував брошуру «Qu’est-ce que le Tiers Etat?» («Що таке третій стан?»), в якій, ототожнюючи третій стан із нацією, критикував привілеї аристократії й духівництва та проголошував суверенітет нації:

Нація первинна щодо всього, вона є джерелом усього. Її воля завжди законна, це ж бо сам закон… Нації на землі повинні сприйматись, як окремі складники поза межами соціальних зв’язків чи, так би мовити, у природному стані. Здійснення їхньої волі не має меж і не залежить від усіх громадянських формальностей. Існуючи тільки в природному стані, їхня воля для досягнення повного впливу, потребує тільки природних характеристик волі. І будь-яка воля нації самодостатня для виконання; усі форми правочинні, а воля нації — найвищий закон. (Цитовано за Cobban, 1963, 1: 165; курсивом виділено оригінал)

Того ж року «Декларація прав людини й громадянина» виклала це ще стисліше: «Джерело будь-якого суверенітету по суті належить Нації: жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від них» (див. Baker, 1988: 271). Наступного року, влітку 1790, французи святкували Fête de la Fédération (свято Федерації): національні гвардійці й лояльні громадяни зібралися, щоб урочисто відзначити утворення нової Французької федерації. Скрізь було встановлено вівтарі з написом: «Громадянин народжується, живе й помирає заради батьківщини». Пройшли процесії, співали гімни та виголошували присяги з простягнутими й зчепленими руками, наслідуючи картину Жака-Луї Давіда «Клятва Гораціїв» (1784 p.). Обіймаючись у «святе братерство», громадяни присягли на вічну відданість Франції, підтримувати її національну єдність і коритися суверенному народові. 14 липня в Парижі на Марсовому полі Лафаєт проводив присягу, а Талейран скликав людей і під майоріння прапорів благословив їх, виспівуючи: «Тіштеся і вмивайтеся слізьми радості, адже в цей день Франція народилася знову»; а між тим у соборі Паризької богоматері виконали напівдуховну, напівсвітську кантату «Prise de la Bastille» («Взяття Бастилії»), покладеної на музику низки уривків з патріотичної «Книги Юдит» (Schama, 1989: 502-12).

Як тільки відбулася Революція, одразу ж зросло громадське завзяття. Було ухвалено новий трибарвний стяг та національний гімн, «Марсельєзу», яка згодом стала державним гімном. Титул короля з «Луї, милістю Божою, король Франції та Наварри» змінили на «Луї, милістю Божою і конституційного закону держави. Король Франції». Регіоналізм було стримано політично й культурно шляхом створення «la république, une et indivisible» (республіки, єдиної і неподільної). Із 1793 р. по всій країні зусиллями абата Ґреґуара та Барера, члена якобінського Комітету громадської безпеки під керівництвом Робесп’єра, поширювалась французька мова. У двох папських анклавах, Авіньйон і Венісьє було проведено перші всенародні опитування на предмет з’ясування (французького) прагнення їхнього населення. Було проведено мобілізацію громадян в національну армію, яка у вересні 1792 р. при Вельмі завдала поразки об’єднаним арміям Прусії та Священної римської імперії, що вторглися у Францію; наснажені