Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Я не стверджую, що саме на ці поняття, так чи інакше, спираються всі націоналістичні ідеології або рухи. Звичайно, це не так. Пол Гілберт (Paul Gilbert) слушно доводить, що деякі суперечки між конкурентними націоналізмами роблять їхні заклики відмінними, а суперництво — основним поняттям нації. Наприклад, один націоналістичний рух дотримується поняття нації, що спирається на територію й батьківщину, а інший — поняття, яке спирається на етнічну належність і культуру. Однак, тоді як історичні записи багаті на такі конфлікти, я не певен, що відповідь на питання, «чому учасники (і ми) мають класифікувати такі поняття як «націоналізм», буде адекватною. Перейнявши настрій Вебера, Гілберт домагається, щоб національні рухи спільно вживали «визначальні принципи націоналізму» в розумінні, що нації — це групи, які мають право на національне самовизначення, а те, своєю чергою, може стати причиною «національного права на державну незалежність»; і крім того, нація — «це різновид групи, яка має таке право» (1998: 16). Але не всі націоналісти ставлять таку вимогу. Наприклад, націоналісти-інтелектуали доводять, що нації мають право на культурну автономію та духовне відродження, але без вимоги державності; вони не здатні навіть припустити, що було б слушно, якби їхня (чи якась інша) нація могла б стати незалежною й мати свою власну державу. Загалом, домагання статусу держави, водночас із такими завданнями, як національне об’єднання та ідентичність, — це всього лиш одне, проте важливе, завдання багатьох націоналістичних рухів (див. Hutchinson, 1994: розд. 1).
Насправді, націоналістичні ідеології було б за краще розглядати як низку збіжних понять різновидів «націоналізму», подібно до загального поняття «гри», яке має кілька збіжних елементів, не всі з яких наявні в тому чи іншому типові гри; хіба за винятком того, що в усіх націоналістичних ідеологіях так чи інакше можна виокремити три основні завдання: національну ідентичність, єдність і автономію. Ось чому основне поняття формує загальну спрямованість націоналістичних ідеологій і політичних програм, які виходять з тих ідеологій; але різноманітні поєднання таких понять, спрямовують їх у різних напрямках, тим самим утворюючи усі відомі нам види націоналізму. Тому нині, коли жодна з ідеологій не може осягнути всі проблеми й питання, окреслені іншими політичними ідеологіями, націоналістичні рухи концептуально багатші, ніж вважають критики, бо охоплюють широкий спектр проблем, потреб і хвилювань, якими «панівні» політичні ідеології просто нехтують. Окрім того, як стверджує Кедурі, існує малопомітна особливість у застосуванні «категорій однієї ідеології, щоб дослідити й класифікувати Доктрини цілком відмінної ідеології» (Kedourie, 1960: 90). Якщо націоналізмові не вдається розв’язати питання соціальної справедливості або розподілу ресурсів, хіба що у вельми непрямий чи невиразний спосіб, то Це тому, що його кругозір обмежується ідеалами та проблемами ідентичності, автономії, єдності й автентичності, тоді як інші ідеології ледь зачіпають їх.
Націоналізм як культура і релігіяДруга рефлексія на сувору критику покликана довести, що націоналізм — це щось більше, ніж політична ідеологія; окрім того, він ще й форма культури та «релігії». Заразом зосередимося на основному понятті націоналізму — «нації».
На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам «національної держави». Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:
«Се sont les institutions nationales qui forment le génie, le caractère, les goûts et les moeurs d’un peuple … qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie.» («Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, … тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.»)
(Rousseau 1915, II: 431, Considérations sur le gouvernement de la Pologne)На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру «народу» й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2)[32].
Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю «політичною культурою» з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо.
Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація
