Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Доволі часто стверджують, нібито націоналізм позбавлений бодай якоїсь ідеології, не кажучи вже про доктрину. Це всього-на-всього низка зародкових почуттів, старанно розвинених більш-менш пишномовною риторикою. З іншого боку, як ми вже зазначали, існує доволі багато видів націоналізму, щоб можна було виокремити й точно означити загальну й послідовну ідеологію. А якщо й вдасться таку ідеологію вивести, то в кращому разі це буде напівправда. Націоналізм, якщо його порівнювати з іншими ідеологіями, можна охарактеризувати як «філософську убогість і навіть недоладність» (Anderson, 1991: 5). Та попри все, він значно глибший звичайного почування й риторики, саме це довів Елі Кедурі (Elie Kedourie, 1960), шалений противник націоналізму, дослідивши гердеріанські й кантіанські філософські припущення німецького націоналізму доби Романтизму. Націоналістичні ідеології мають чіткі завдання колективного самоуправління, територіального об’єднання й культурної ідентичності, а для їхнього досягнення нерідко мають чітку політичну й культурну програми. У той час як, безперечно, існують різні види націоналістичної ідеології (релігійна, світська, консервативна, радикальна, імперська, сепаратистська тощо), кожна з яких заслуговує на детальний розгляд, усі вони виявляють спільні основні складники й характеризуються ідентичною ознакою: надзвичайним домаганням статусу самостійної держави. Ці спільні складники, спираючись на інші рухи та ідеології, і визначають «націоналізм»; виокремлюючи спільні складники «системи вірувань», яка підживлює усілякі види націоналістичних ідеологій, рухів та символіки, можна пояснити деяку закономірність поведінки, що трапляється в націоналістичних рухах і «діяльності»[18].
Існує три головні види цих спільних складників націоналістичної системи вірувань:
(1) низка основних тверджень, яких дотримується більшість націоналістів, і все, що з тих тверджень виходить;
(2) деякі основні ідеали, що так чи інакше наявні в кожному націоналізмові; і
(3) ряд споріднених понять, що надають конкретнішого значення основним абстракціям націоналізму.
Я розгляну їх по черзі.
Попри те, що існує всього декілька основних тверджень націоналізму, усі вони далекосяжні. Їх можна записати таким чином:
(1) світ поділений на нації, кожна з яких зі своїм власним характером, історією й долею;
(2) нація — єдине джерело політичної влади;
(3) лояльність до нації не бере до уваги решту лояльностей;
(4) щоб бути вільним, кожен індивід має належати до нації;
(5) кожна нація потребує повного самовираження й автономії;
(6) загальний мир і правосуддя потребують світу автономних держав. (Див. Kedourie, 1960: l; пор. A. D. Smith, 1991: 74)
Ми могли б назвати це «центральною доктриною» націоналізму. Адже вона утворює основну структуру націоналістичного бачення світу й (можливо, за винятком останнього твердження) містить у собі спільні складники суджень «творців» націоналізму — Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні, — а також їхніх сучасних послідовників. Центральна доктрина надає логічного обґрунтування й рушійної сили різним видам націоналістичної діяльності, а також символам та інституціям, які відбивають ідею нації. Доктрина зачіпає не тільки сфери політики, а й суспільства та культури; вона охоплює як культурний сепаратизм окремих націй, так і загальні перспективи «світу націй»[19].
Проте не всі націоналісти діяли згідно з властивими цій доктрині ідеалами. Критики звернули увагу, що націоналісти часто поводилися так, щоб заперечити запропоновану в першому твердженні основну ідею, тобто «світ націй», приборкуючи власне самовираження, автономію й навіть характер інших націй, коли це відповідало їхнім власним інтересам або уявним інтересам їхніх рідних націй. Таким чином, націоналісти заперечували й спотворювали центральну доктрину націоналізму, яка надає великого значення особистому характеру націй і домагається конкретного визнання існування, індивідуальності й прав інших, аналогічних націй. Отже, як стверджує Джон Бруйлі, тоді як на практиці багато націоналістів діяло так, ніби їхня ідеологія пов’язана тільки з однією нацією (їхньою рідною), теоретично (а іноді й на практиці теж, як це сталося в «Молодій Європі» Мадзіні, що складалася з кількох національних рухів, зокрема й очолюваного ним під час доби Рисорджименто в XIX ст. руху «Молода Італія») націоналісти визнають поліцентричне бачення світу особистостей, а в теоретичному розумінні, націй (Breuilly, 1993; Вступ)[20].
Інтелектуальна критика глибокодумніша. Тут націоналізм часто розглядали тільки, щоб показати обмежену систему ідей і вірувань про політику й суспільство, і, як наслідок, застосовування сили, аби радше примусити, аніж переконати, переслідування часом недосяжних цілей. Це й стало для Елі Кедурі за основу своєчасної критики націоналістичної ідеології, адже деструктивна, революційна ідеологія колективної волі щосили намагатиметься досягти недосяжної досконалості на землі. І це переконання нещодавно знайшло відгук у Майкла Фрідена (Michael Freeden): він стверджує, що в кращому разі, націоналізм — це «вузькозосереджена» ідеологія з обмеженою суттю, яка притаманна нечисленному рядові політичних понять, адже «він свавільно вилучає себе з ширшого ідеологічного контексту, навмисно зміщуючи й підмінюючи поняття», а тому й не може «запропонувати всієї низки аргументів, бо багатьох ідей, на які сподівалися (від загальних і абстрактних до конкретних і практичних, так би мовити, від центру до периферії й навспак), просто немає» (Freeden, 1998: 750).