Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Третій ідеал національної ідентичності, мабуть, найважчий для розуміння. Загалом, поняття ідентичності виражає незмінність цілі впродовж якогось часу, сталість конкретної структури протягом обмеженого періоду; до того ж поняття має стосунок і до культурних ідентичностей. Адже ідеал національної ідентичності вирізняється своїм зацікавленням колективним характером і його культурно-історичним підґрунтям. Руссо мав на увазі основну ознаку національної ідентичності, коли писав: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо ж в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» (Rousseau 1915, II: 319, Projet Corse). Він і далі давав поради корсиканцям та полякам, як розвивати свої національні звичаї та спосіб життя, тим самим зберігаючи колективний характер нації. Інша ознака національної ідентичності проявилася у «культурному популізмі» Гердера. «Кожна нація, — твердив він, — має й мусить триматися свого власного національного «генія» — поняття, яке вже популяризували Лорд Шефтсбері, Віко й Монтеск’є. Отже, Гердер закликав своїх співвітчизників повернутися до рідних культурних традицій та літературного генія: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» (Herder, 1877–1913, цитовано за Berlin 1976: 182). Тобто кожна нація постає як окрема історична культура, винятковий спосіб мислення, діяльність і спілкування спільні для всіх її членів (принаймні потенційних), а для нечленів нації все це не може бути спільним. З цього випливає, що там, де таку окрему культуру було «втрачено», «забуто» чи «приховано», її необхідно знайти, пригадати й прояснити. Завдання націоналістів полягає в тому, щоб наново відкрити унікальний культурний геній нації й відновити свою автентичну культурну ідентичність; ось що сказав видатний африканський письменник-педагог Едвард Блайден (Edward Blyden) про африканців:
«Обов’язок кожного, незалежно від раси, боротися за свою індивідуальність — оберігати й розвивати її. Тому шануйте й любіть свою расу. Будьте самими собою, як розсудив Господь, інакше б він не створив нас такими. Нам не під силу вдосконалити Його задум. Якщо ви не самобутні, якщо не визнаєте своєї індивідуальності, вам нічого залишити по собі в світі. Від вас ніякого втіхи, жодної користі, нічого, що б принадило й причарувало людей, бо приховуючи свою індивідуальність, ви втрачаєте притаманний вам характер» (Blyden, 1893, цитовано за Wilson, 1969: 250).
Таке наголошування на національній індивідуальності дає змогу пояснити, чому націоналізм так часто супроводжувався й живився працями тих культурних діячів, які зосередились на простежуванні «коріння» та «характеру» нації, спираючись на такі галузі знань, як історія, археологія, антропологія, соціологія, лінгвістика й фольклор. Ці академічні дисципліни надають необхідні знаряддя й концептуальну структуру, щоб з’ясувати «хто ми такі», «звідки ми походимо», «як ми розвивалися» і, можливо, «куди ми прямуємо»; художники й письменники-романтики, журналісти й педагоги, такі як Блайден, допомагають передавати й поширювати образи та типи національної ідентичності[25].
Звичайно, у разі конкретного націоналізму й за певної історичної миті один із цих трьох ідеалів матиме більшу вагу. Де реальна або потенційна нація втрачає статус автономії, або відчуває, що може роз’єднатися, чи зазнає невдачі, проектуючи чіткий ідентичний обрис, саме там націоналісти намагатимуться виправити ситуацію усілякими заходами, щоб здобути або відновити національну автономію, єдність та ідентичність. Але, певна річ, можна натрапити й на такі ідеологічні рухи націоналізму, що прагнуть досягти найповнішого вираження всіх трьох національних ідеалів.
Основні поняттяІдеали автономії, єдності й ідентичності залишаються доволі абстрактними, тому й потребують, щоб інші основні поняття зв’язали їх з практичною культурою й політичними програмами. Найважливішими з тих понять є автентичність, безперервність, гідність, доля, прихильність («любов») і батьківщина. Усі вони надають необхідні критерії оцінки минулих і нинішніх держав, а також прагнуть втілити її завдання, хоча не конче під проводом конкретного націоналізму, який може спричинити нерозуміння, а зрештою й конфлікт (див. Gilbert, 1998; розд. 1).
Як ми вже бачили, нації, щоб бути вільними, потребують самовираження. Але що саме є отим виразним «Я»? На думку націоналістів, однозначну відповідь слід шукати у понятті автентичності. Бути «по-справжньому» собою, означає знаходити «автентичні» складники нашого буття й зчищати вікові нашарування. Отже, представники німецької історичної школи на чолі з Леопольдом фон Ранке в XIX ст. намагалися розкрити автентичне минуле, яким воно було насправді (wie es eigentlich war); сучасні музикознавці наполягають, щоб стародавню музику виконували в автентичному стилі й на автентичних інструментах; а сучасні археологи й мистецтвознавці намагаються з’ясувати справжність стародавніх речей або встановити авторство давніх майстрів. Тобто автентичність — це синонім «істинності», що протиставляє підробку оригіналові, який і став первинним варіантом речі, стилю або способу життя. Це поступово приводить до розуміння автентичності як самобутності, а в націоналістичному контексті — до міту про походження: «хто ми є» — рівнозначне поняттю «звідки ми прийшли» у часі й просторі; характер зумовлюється походженням. Але це збігається й з іншими значеннями: ідеєю існування первісності й природності, тобто не тільки перших його різновидів, а й автохтонних, таких, що зросли саме на цьому грунті. А це, своєю чергою, приводить до іншого розуміння автентичності як чогось чистого й бездомішкового, де справжнє «ми» становить первинний оригінал, нині нерозривний з державою. Але, мабуть, найпоширеніше значення, в якому націоналісти вживають прикметник «автентичний», означає, ніби
