Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Зрештою, існують випадки «поліетнічних націй», які охоплюють окремі етноси, що з тої чи іншої причини зійшлися разом або їх змусили об’єднатися й вигадати спільну історію та політичну пам’ять. У Бельгії, Швейцарії та Іспанії окремі етноси й далі співіснують у межах держави чи федерації, а їхні представники домагаються водночас і окремої етнічної, і спільної національної ідентичності. Наприклад, у Швейцарії деякі жителі кантону Юра прагнули кантональної незалежності від Берну, але їхні прагнення було чітко обмежено швейцарською «національною ідентичністю» і політичними перспективами держави. Загалом швейцарець може пишатися конкретною національною культурою, означеною кордоном батьківщиною, єдиною економікою та спільними правами й обов’язками для всіх громадян, тоді як французо- чи італомовні кантони змирилися з деяким «Innenschweiz» — вигадуванням мітів та історичної пам’яті старої конфедерації (Eidgenossenschaft). Складніші проблеми постають перед Іспанією та Бельґією, де окремі етноси (баски, каталонці чи фламандці) згідно з вищеназваними критеріями або утворюють нації, або домагаються державного статусу. Чи можна вести мову про «націю в межах нації», тобто про фламандську) або каталонську в межах бельгійської чи іспанської націй? Чи правочинно й доречно вести мову тільки про нації в межах «національної держави» (див. Petersen, 1975; Steinberg, 1976)?
Національна державаСаме такої позиції дотримуються прихильники точного етнічного означення поняття нації. Показовою в цьому є плідна праця Вокера Конора (Walker Connor). На його думку, поняття нації та націоналізму слід чітко відрізняти від понять держави й патріотизму. Саме так він би висловився про бельґійський чи іспанський «патріотизм», інакше кажучи, лояльність до територіально єдиної великої держави та її інституцій, але й на противагу цьому, існування фламандського або каталонського «етнонаціоналізмів». Оці «етнонаціоналізми» автор характеризує як психологічний зв’язок із предками, що, зрештою, виникає зі споріднених почувань — навіть тоді, коли міт про походження не збігається (а таке часто трапляється) зі справжнім, біологічним походженням. Подібну закономірність Конор вбачає і в британському державному патріотизмові, що співіснує з англійським, шотландським та вельським етнонаціоналізмами (1994: 102, 202).
Я не впевнений, що таке чітке розмежування, хоча й аналітично слушне, вдасться обстояти. Візьмімо приклад з англійцями: насправді їм не під силу відрізнити свій рідний етнонаціоналізм від британського патріотизму, який вони теж мають за свій «рідний». Це не просто його імперіалістичний спадок, радше відбиток стану британського патріотизму XVIII–XIX ст., коли його сприймали як «природне» поширення англійського етнічного націоналізму; саме тоді Британську імперію стали пов’язувати з Англією, а не з групою шотландців, адже відбувалося зближення різних націй, що населяли об’єднане королівство — і все це попри шалений опір англійському пануванню. Якби ми врахували неодноразові випадки націоналізмів без націй, це позбавило б сили ідею, і навіть історичність, британського націоналізму (на відміну від британського патріотизму в Коноровому розумінні), бо, зрештою, ідеї об’єднаної Британської імперії так і не вдалося втілитися (Kearney, 1990: розд. 7–8; Colley, 1992: розд. І)[14].
Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здається, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного патріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?
Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин має би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї «держави-нації». Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємозв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологічний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна «держава-нація», тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, — рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу — поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216—20).
За таких обставин, мабуть, було б доцільніше вибрати нейтральніший описовий термін, як от «національна держава», із визначенням: «держава, що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». Надавши поняттю національної єдності й інтеграції несталого значення, ми тим самим уникаємо проблеми «національної невідповідності», адже в багатьох країнах світу реальні межі розселення націй аж ніяк не збігаються з державними кордонами. Саме з таких позицій і можна вести мову про «держави-нації», де поліетнічні держави домагаються статусу самостійної держави; пристосовуючись та об’єднуючись, прагнуть відновити цілісність (але не однорідність) націй. Така ситуація склалася в деяких країнах Африки й Азії, утворених на колоніальних територіях зі збереженням колишніх кордонів та інституцій (нерідко зі своєю lingua franca для адміністративного вжитку)
