Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну «націю».

Це робоче означення спирається на спільні складники ідеалів самопроголошених націоналістів, саме тому воно вступне за природою. Але це неминуче спрощує й вилучає з більшості різновидів націоналізму ідеали націоналістів, пропонуючи натомість доктрини загального, ідеалізованого характеру. Таке означення пов’язує ідеологію з цілеспрямованим рухом, саме тому націоналізмові приписують конкретні види діяльності. Однак саме основні поняття ідеології й визначають його завдання й тим самим відрізняють його від решти рухів.

Проте такий тісний зв’язок між ідеологією та рухом аж ніяк не обмежує поняття націоналізму тільки рухом за здобуття незалежності. Слово «збереження» в означенні віддає належне тривалому впливові націоналізму на давні, або новітні, незалежні держави. І це вкрай важливо, якщо збираємося досліджувати, як, наприклад, зробив Джон Бруйлі (John Breuilly), «відроджені націоналізми» національних держав та їхніх урядів (Breuilly, 1993).

Означення, яке я пропоную, передбачає поняття «нації», але не слід розуміти, що нації існували раніше «своїх» націоналізмів. Слова «потенційна «нація» охоплюють більшість ситуацій, в яких незначна кількість націоналістів, пойнятих загальним поняттям абстрактної «нації», прагнуть створювати конкретні нації «на землі». Ми нерідко натрапляємо на націоналізми без націй (своїх націй) особливо в постколоніальних державах Африки й Азії. Такі націоналізми не обмежені здобуттям незалежності або, беручи загалом, політичними завданнями. Вони, як ми переконаємося, охоплюють важливі галузі культури й суспільства; ідеал національної ідентичності, зокрема, стосується культурних проблем, якими інші ідеології нехтують — кожен націоналізм так чи інакше дотримується завдань національної ідентичності. Та попри все, вони майже завжди повертаються до ідеалу нації[6].

Етнос і нація

Як же нам означити поняття «нація»? Безсумнівно, це найпроблематичніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча дехто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його «одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону» (1975: 6), що передусім зосереджується на державній владі — та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю «стійкою, незламною спільнотою», попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше «думати про націоналізм без націй», і розглядати «націю як категорію практики, державність як інституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імовірну подію або випадковість» (1996: 21).

На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення поширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація — це спільнота, що сприймається почуттями і в якій проходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця «стійкість» і «незламність», за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити[7].

Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть зможемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджувалася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму[8].

Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на «об’єктивних» чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури» (1973: 61). А прикладом «суб’єктивнішого» означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): «Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас» (1991: 6).

Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки поняття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже «об’єктивне» означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті свідчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто «об’єктивні» критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, «суб’єктивне» означення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж надання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення[9].

Отож, означення нації добиралося так, щоб відповідати критеріям, які б охоплювали «об’єктивно-суб’єктивний» спектр. Такий підхід надав чимало слушних і важливих означень, але науковці так і не дійшли бодай якогось консенсусу. Проте більшість зійшлася на тому, що нація — це не державне утворення і не етнічна спільнота.

Не державне утворення, тому що поняття держави стосується інституційної діяльності, тоді як поняття нації визначає