Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
2. Соціокультурна: націоналізм та нації, згідно з баченням Ернеста Гелнера (Ernest Gellner), є соціологічно необхідним явищем сучасної індустріальної доби, що виник у перехідний період «модернізації». Нації є вираженням «високої культури», яку підтримують науковці й масова, обов’язкова стандартизована державна система освіти та передають школи через загальну грамотність. Готуючи мобільну письменну робочу силу, нації підтримують індустріалізм, а той, своєю чергою, спонукує до націоналізму (Gellner, 1964, розд. 7; 1973; та 1983).
3. Політична: тут нації та націоналізм виковуються на професійній основі переважно через сучасну державу або прямо, або всупереч конкретним (імперським/колоніальним) державам. На думку теоретиків, таких як Джон Бруйлі, Ентоні Ґіденс (Anthony Giddens) та Майкл Ман (Michael Mann), сучасна держава не тільки найкращий попередник націй та націоналізму, а її зв’язок з суспільством формує модель реінтегративного націоналізму, який є неминучою супровідною обставиною державного суверенітету (Giddens, 1985; Breuilly, 1993; Mann, 1995).
4. Ідеологічна: тут зосереджуються на європейському походженні та сучасності націоналістичної ідеології, квазірелігійній силі та її ролі в руйнуванні імперій і створенні націй там, де їх не було. Елі Кедурі з’ясував вплив на націоналістичні ідеології Просвітництва й кантівських ідей самовизначення, і, зрештою, середньовічних християнських тисячолітніх доктрин; він довів їхній нищівну дію на неєвропейські народи, коли невдоволена інтелігенція пристосувала ці тисячолітні європейські доктрини до своїх рідних етнічних та релігійних традицій (Kedourie, 1960; та 1971: Вступ)[44].
5. Конструктивістська: це досить відмінна форма модернізму, яка, хоча й припускає, ніби нації та націоналізм цілком сучасне явище, все ж підкреслює їхній соціально створений характер. Нації, за переконаннями Ерика Гобсбаума (Eric Hobsbawm), багато в чому завдячують «вигаданим традиціям», які є продуктами соціотехніки та створені, щоб служити інтересам панівних еліт для спрямування енергії недавно вивільнених мас. Бенедикт Андерсон, з іншого боку, вбачає в нації уявну політичну спільноту, яка заповнює пустоту, що утворилася внаслідок згасання світових релігій та монархій в час, коли нові поняття «друкованого» капіталізму дали можливість уявним націям рухатись у лінійному часі (Hobsbawm and Ranger, 1983; Anderson, 1991).
Попри свої відмінності, для всієї низки парадигм сучасності спільне вірування у те, що можна назвати «структурним модернізмом». При цьому не існує «контингенту модернізму», не спостерігається простої історичної кореляції між націоналізмом та сучасністю, а є, по суті, віра в національну й націоналістичну природу сучасності. А інакше й не могло бути. З цього погляду сучасність неодмінно набуває форми націй і постійно створює націоналістичні ідеології й рухи.
ПереніалізмНині в націоналізмі модернізм постає, як панівна ортодоксальна гуманітарна наука. На думку багатьох, сучасні нації, національні держави й націоналізм — просто вигадані; для решти — це щось так чи інакше різке й настирливе. Але все ж, не завжди було так. До Другої світової війни більшість науковців сходилися на думці, що навіть коли націоналістична ідеологія й була новою, нації завжди були в кожному історичному періоді, і те, що багато націй існувало з найдавніших часів — переконання, яке можна назвати «переніалізмом». Тому справедливо стверджувати, що більшість громадян і понині мають переніалістичні погляди, особливо, коли йдеться про їхню власну націю. Але, починаючи від XIX ст. і аж по 1940-ві роки, багато науковців були прихильниками якоїсь версії переніалізму, навіть такі як Ренан, і то схилялися до більш «волюнтаристського» різновиду націоналізму. Цьому частково посприяло популярне прирівнювання «раси» до «нації», де термін «раса» радше означав окрему за походженням культурну групу, ніж спадкові й незмінні біологічні особливості й гени (те, що сьогодні можна було б замінити терміном «етнічна належність»). Переніалізм також надихала ідея розвитку суспільства з її наголошуванням на градуалізмі, стадійності поступу прогресу, а також соціального й культурного накопичення. Це було просто й навіть природно, бачити нації як колективні приклади, що виявляють справжні ознаки градуалізму, розвитку й накопичення, особливо для тих, кого приваблювала органічна аналогія. Не слід недооцінювати й великих успіхів, зроблених національною історіографією й археологією, тих дисциплін, які стали життєдайним підґрунтям для націоналістичних понять, підтримували й заохочували їх, надаючи «достовірні дані» та реальні залишки давніх матеріальних культур[45].
Окрім цього Переніалізм може надихати ідея, що нації — це «природні» спільноти, і, поза сумнівом, для декого це було однією з принад. Але Переніалізм не слід плутати з натуралістичним поняттям нації, яке править за основу сучасному «примордіалізмові». Переніалісти можуть згодитися з «примордіальним» поняттям нації, але однаковими ці поняття бути не можуть. Усе, що потрібно переніалізмові — це віра, сперта на Деякі емпіричні спостереження, ніби нації (або, принаймні, деякі нації) з будь-якої причини існували впродовж тривалого часу. Їм не потрібно вважати нації природними, органічними або примордіальними; насправді, вони можуть, а найчастіше так і відбувається, відкидати такі неісторичні переконання. Переніалістам нема потреби ставати примордіалістами, але це радше виняток, тому слід пам’ятати про їхню відмінність.
Переніалізм існує у двох основних формах. Першу, найпоширеніший різновид, можна назвати «безперервним переніалізмом». В ній обстоюється той постулат, що конкретні нації мають тривалу, безперервну історію й можуть простежити своє походження з середньовіччя або, значно рідше, з античності. Тобто виняткове значення надається тяглості. Перерви й пробіли не ігноруються, а пояснюються відносно повільними ритмами колективної культурної ідентичності. Фактично, національна ідентичність та
