Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

варіанту своєї книжки «Націоналізм і держава» («Nationalism and the State»), видання 1993 p. Хоча його означення націоналізму стосується культури, Бруйлі відкидає будь-яку ідею культурної ідентичності, як означальної характеристики націоналізму (який він вважає безперечно політичним і сучасним явищем), тому що це, на його думку, привело б назад до ірраціональної примордіалістської «необхідної належності». Крім того він допускає, що націоналізм «отримує значну силу від напівправди тих, хто його впроваджує», додаючи:

Люди прагнуть бути членами спільноти, для всіх нас має велике значення територія, як батьківщина, належність до культурно означених і розмежованих світів, які надають змісту нашому життю. Безумовно, багато з цього знаходиться поза межами раціонального аналізу і, на мою думку, поза пояснювальними можливостями історика (Breuilly, 1993: 401).

Мабуть так воно і є. Але дія націоналістичного поняття націоналізму, у Бруйлі, обмежується винятково політичним — і абсолютно інструментальним — використанням. Націоналізм стає просто аргументом, за допомогою якого субеліти можуть мобілізувати людей, координувати різні інтереси соціальних груп і узаконювати їхні дії, для захоплення чи збереження влади в сучасній країні. Це чисто політичний аргумент, який говорить про те, що там існує нація з певним і самобутнім характером, що її інтереси та вартості переважають над всіма іншими і що нація повинна бути незалежною наскільки це можливо. На думку Бруйлі, у сучасному суспільстві націоналізм оберігає політичну владу, а не ідентичність, єдність, автентичність, гідність, батьківщину чи щось інше, тобто служить політичній меті. Націоналізм є просто інструментом для досягнення політичних цілей і тільки таким він може поставати за сучасних умов. Все інше знаходиться за рамками раціональних досліджень (там же: 2).

Раціональність, сучасність, політика: ось трійка повторюваних характерних ознак інструменталізму. За цими межами, його прихильники не визнають нічого. Їхньою метою є доведення неприйнятності альтернативних підходів і відбракування будь-якої парадигми націоналізму, окрім модерністської. Але насправді таке самообмеження слугує тільки усуненню причини, яка б підпадала не тільки під раціональне дослідження, а й методів, що призвели б до глибшого дослідження, ніж вертикальний, керований елітою і раціональний вибір політичних моделей пропонованих нині багатьма модерністами.

Етносимволізм

Однією з таких альтернатив є метод суспільноісторичного та культурного аналізу в основі якого лежить «етносимволічна» парадигма. Це остання з чотирьох головних парадигм у цій царині — можлива п’ята постмодерністська», яку я розгляну в дальшому розділі, поки що залишається ще доволі фрагментарною і поверховою, щоб мати означення «парадигма». На відміну від модерністської, переніалістської і примордіалістської парадигм етнічної належності та націоналізму, етносимволізм зосереджується, зокрема, на ролі суб’єктивних елементів у виживанні етносів, формуванні націй і впливу націоналізму. Це зовсім не значить, що «об’єктивні» чинники повинні сприйматись на віру чи вилучатись зі сфери досліджень; а означає тільки те, що надається більша перевага суб’єктивним елементам, як от пам’ять, вартості, почуття, міти та символи і, отже, намагаються проникнути у «внутрішній світ» етнічної належності та націоналізму і зрозуміти його.

Етносимволічне світобачення має низку особливостей. По-перше, це відхід від орієнтованих тільки на еліту різного роду аналітичних характеристик модернізму. Навпаки, етносимволісти підкреслено намагаються показати взаємовідносини між різноманітними елітами та нижчими шарами («народом»). Але це не односторонні взаємовідносини. Нееліти частково через свої культурні традиції, частково завдяки народній мобілізації, впливають на інтелігенцію, політичних лідерів і буржуазію, обмежуючи їхні новації певними культурними параметрами і надаючи мотиви та персонал для культурних проектів і політичних цілей. Добрим прикладом цього став інтелектуальний і народний рух за гаельське відродження в Ірландії наприкінці XIX ст., досліджений на основі великої кількості документів Джоном Гатчинсоном (John Hutchinson, 1987: розд. 4–5); тут традиції селян і католицьких нижчих класів задають параметри і надають культурні матеріали для відроджувальних формулювань ірландських інтелектуалів.

Друга проблема пов’язана з довготривалими дослідженнями — тобто з аналізом суспільних і культурних зразків упродовж la longue durée (тривалого часу). Тільки проводячи дослідження протягом кількох поколінь і навіть століть, науковці можуть розкрити складні взаємозв’язки між минулим, сучасним і майбутнім та місцем етносів і націй в історії. Це дозволяє нам уникнути анахронізму «ретроспективного націоналізму», який на свій лад тлумачить умови і політику попередніх епох, колективні цілі та націоналістичні прагнення сучасності, разом з тим віддаючи належне багатьом, різноманітним формам колективної культурної ідентичності для характеристики попередніх віків. Перш за все етносимволічний підхід приділяє увагу тому питанню, як попередні форми колективної ідентичності можуть впливати на піднесення націй, враховуючи брак тяглості й історичних даних[50].

По-третє, це означає, що дослідження піднесення націй і націоналізму проводиться в рамках попередніх колективних культурних ідентичностей і, особливо, етнічних спільнот чи етносів. Однак зв’язок між націями і етносами доволі складний; тут не існує лінійної послідовності. З одного погляду, нації можуть розцінюватись як спеціалізовані (територіально, політично, суспільно тощо) форми етносів; з іншого — як нації, так і етноси є формами колективної культурної ідентичності, які можуть співіснувати або конкурувати одне з одним чи з кількома етносами, що часто живуть у межах політичної спільноти нації. Націоналізм і нації, для Цієї парадигми, аж ніяк не пов’язані тільки з сучасністю, вони є частиною ширшої етнокультурної «родини» колективних ідентичностей і прагнень, як я зазначав раніше при обговоренні означень поняття нації (у розділі 1). Цим також можна пояснити, чому націоналісти часто намагаються віднайти і послатись на символічний набір якостей попередніх народів, на глибоку культурну тяглість з якими вони претендують[51].

Іншим важливим питанням є проблема колективного ентузіазму та відданості. Там, де модерністи зазвичай не зачіпають або зачіпають її тільки в загальних рисах, і де переніалісти просто безсилі розглядати це як проблему тому, що вони припускають безперервність і повсюдну повторюваність націй, етносимволісти вважають це основним питанням для розуміння проблем етнічної належності та націоналізму. На відміну від примордіалістів, які переважно мають метафізичну відповідь, етносимволісти пропонують історичні і/або